– Ми не будемо переїжджати, – твердо заявила мама. – Так я вирішила.
Вона поправила окуляри, кинула на Ларрі визивний погляд і гордою, величною ходою рушила на кухню.
ЧАСТИНА ДРУГА
7. НАРЦИСОВО-ЖОВТИЙ БУДИНОК
Це був високий, просторий венеціанський особняк з вицвілими блідо-жовтими стінами, зеленими віконницями і червоно бурим дахом. Він стояв на узгір'ї біля моря, оточений занедбаними оливковими гаями та цитриновими й помаранчевими садами, де панувала тиша. Все тут навівало мінорні думки про минуле: об ліз лі, потріскані стіни, просторі лункі зали, веранди, засипані торішнім листям і так густо обплетені виноградом, що на долішньому поверсі завжди стояли зеленаві сутінки; поруч – невеликий занехаяний сад з кам'яною огорожею і чавунною іржавою брамою. Там, над порослими рястом стежками, пишалися троянди, анемони, герані, а крислаті мандаринові дерева рясніли квітами з п'янким, паморочливим ароматом.
У цитрусових садах було тихо і спокійно, звідти долинало лише гудіння бджіл і вряди-годи щебетання птахів. Занедбана, самотня садиба сумовито руйнувалася на цьому покинутому узгір'ї, що дивилось на леління моря і на темні, порізані гори Албанії. Все довкіл лежало у мрійливому напівсні, напоєне весняним сонцем, укрите мохом, папороттю, сонмами дрібних поганок.
Садибу відшукав, ясна річ, Спіро; він сам і організував наш переїзд, діловито намагаючись уникнути зайвої метушні. Два дні по тому, як ми вперше побачили будинок, довгі вози, навантажені нашим майном, валкою посунули курним шляхом, а на четвертий день ми вже влаштовувались у новій господі.
Неподалік у хатині мешкав садівник із дружиною. Це подружжя похилого віку немовби старішало разом з обійстям. В обов'язки садівника входило наповнювати чани водою, збирати садовину, чавити оливки і раз на рік терпіти дошкульні жала бджіл, вибираючи мед із сімнадцятьох вуликів у цитриновому саду. Якось мама, у хвилину надмірної великодушності, запросила його дружину попрацювати в нашому домі. Звали її Лугареція. Це була худорлява, квола жінка з карими очима і недбало заколеним волоссям. Як швидко з'ясувалось, Лугареція мала надзвичайно вразливу вдачу, найменше зауваження про її роботу, хоч би яке воно було делікатне, викликало в неї цілі потоки сліз, буцімто на неї звалилося тяжке горе. Серце боліло дивитись на це, і мама незабаром припинила робити їй зауваження взагалі.
Існувала єдина річ на світі, здатна освітити усмішкою похмуре обличчя Лугареції, запалити вогонь у її потульних очах, – а саме розмови про її недуги. Більшість людей впадає в іпохондрію лише у вільні години, а Лугареція перетворила це хобі на своє основне заняття. Коли ми замешкали в будинку, найдужче її непокоїв шлунок. Бюлетені про його стан починали надходити від сьомої ранку, коли Лугареція приносила нам чай. Човгаючи з тацею по кімнатах, вона кожному з нас давала вичерпний звіт про нічні болі. Яскраві описи її вражали своїм драматизмом. Чалапкаючи по кімнатах, Лугареція стогнала, зітхала, корчилася від болю і так реалістично зображувала картину своїх страждань, що ми всі мимоволі починали переживати те ж саме.
– Невже нічого не можна зробити з цією жінкою? – звернувся Ларрі до мами після особливо клопітної для шлунку Лугареції ночі.
– А що ж я можу зробити? – озвалась мама. – Я вже дала їй випити твоєї соди.
– Ось через те їй і погіршало вночі.
– Мені здається, вона погано харчується, – сказала Марго. – їй необхідна добра дієта.
– Звичайно, вона трохи докучлива, – визнала мама, – але ж бідолашна жінка так страждає.
– Дурниці! – кинув Леслі. – Вона просто насолоджується цим усім. Так само, як і Ларрі, коли він нездужає.
– Однаково тут більше нікого не знайдеш, – поспішила втрутитися мама, – тож доведеться змиритись. Я попрошу Теодора оглянути її.
Дім, окрім болячок Лугареції, мав іще дещо варте уваги. Наприклад, меблі (ми орендували їх разом із садибою). Це була фантастична суміш реліктів вікторіанської епохи, наглухо зачинених у кімнатах протягом останніх двадцяти років. Грубі, незручні речі захаращували весь будинок, скрушно рипіли, наче жаліючись одна одній. Першого ж вечора від обіднього столу відломилася ніжка – і всі тарілки полетіли на підлогу. Заледве Ларрі присів на масивний, міцний, здавалося б, стілець, як у того зразу відпала спинка і щезла в клубах ядучої пилюки. А коли мама зробила спробу відчинити масивний шифоньєр, дверцята лишилися у неї в руках. Отоді мама дійшла висновку: треба вживати заходів.
– Хіба можна запрошувати людей у дім, де все розвалюється на цурки від одного тільки погляду! Доведеться докупити нових меблів, нема ради. Ці гостини дорого нам коштуватимуть. Такого з нами ще не було.
Наступного ранку Спіро повіз маму, Марго й мене до міста купувати меблі. Ми завважили, що на вулицях більш людно
й гамірно, ніж завжди, але спершу не надали цьому значення. Коли ми вийшли з крамниці і посунули звивистими вуличками до того місця, де стояв наш автомобіль, юрба закрутила нас у коловороті. Народу чимдалі прибувало, натовп, нуртуючи, поніс нас уперед всупереч нашій волі.
– Мабуть, щось відбувається, – кинула репліку спостережлива Марго. – Може, фієста або якийсь мітинг.
– Нам би тільки дістатись до машини, – хвилювалась мама.
Але юрмовище змело нас у протилежний бік і виштовхнуло
на центральний майдан міста. Народу там зібралось – яблуку впасти ніде. Я спитав одну літню селянку, що тут відбувається. В очах її засвітилась гордість:
– Це святий Спірідіон, кіріа. Сьогодні можна піти до церкви і поцілувати йому ноги.
Святий Спірідіон був покровителем острова. Його мощі в срібній труні зберігалися в храмі, і раз на рік урочиста процесія носила їх по місту. Цей всемогутній святий міг здійснювати бажання, зцілювати хвороби, творити чудеса, якщо вдавалось вибрати для прохання слушний момент, коли він перебував у благодушному настрої. Остров'яни обожнюють його і кожного другого хлопчика називають на його честь Спіро. Сьогодні якраз і випав той день, коли відкривали труну, дозволяли віруючим цілувати взуті в тапочки ноги святого і звертатися до нього з проханнями.
Склад натовпу свідчив, як високо шанували святого Спірідіона на Корфу. Там були старі селянки в ошатних чорних сукнях, їхні чоловіки з білими вусами, похилі, наче оливи; бронзові, мускулисті рибалки в сорочках, заплямованих чорнильною рідиною спрутів, а також каліки, сухотники, розумово неповноцінні, хворі й немічні, немовлята в пелюшках з блідими, восковими личками, зморщеними від надривного кашлю. Я помітив навіть декількох бритоголових, дикуватих з вигляду пастухів-албанців у широченних плащах з овечої шкури.