РОЗМОВА
Щойно ми влаштувались і почали насолоджуватися життям на острові, Ларрі, з типовою для нього великодушністю, написав усім своїм друзям і запросив їх приїхати до нас. Те, що в будинку заледве вистачало місця навіть для нашої родини, очевидно, пройшло повз його увагу.
– Я запросив тут декого в гості на тиждень-другий, – якось вранці кинув він мамі мимохідь.
– Чудово, синку, – необачно відповіла мама.
– Я подумав, що добре буде поспілкуватися з розумними, цікавими людьми. Це нас збадьорить.
– Сподіваюсь, вони не занадто інтелектуальні, любий.
– Боже мій, мамо! Звісно, ні; це напрочуд милі, прості люди. Не розумію, чому ви так боїтесь інтелектуалів.
– Мені з ними якось не по собі, – жалібно сказала мама. – Сама я не належу до високоосвічених і не можу підтримати розмову про поезію й таке інше. А їм чомусь здається, що оскільки я твоя мати, то мені по силі вести з ними довгі балачки про літературу. І завжди вони звертаються зі своїми безглуздими запитаннями саме тоді, коли я готую обід.
– Я не примушую вас дискутувати з ними про мистецтво, – розсердився Ларрі, – проте, гадаю, можна було б трохи приховати своє захоплення низькопробним чтивом. Ось я невтомно заповнюю наш дім справжніми книгами, і що ж? Ваш столик у спальні вгинається під тягарем довідників з кулінарії і садівництва, та ще цих страхітливих детективних романів. Ніяк не збагну, де ви їх дістаєте?
– Це зовсім непогані детективи, – захищалась мама. – Я позичала їх у Теодора.
Ларрі коротко, сердито зітхнув і повернувся до своєї книги.
– Краще б ти повідомив у ^Швейцарський пансіонат", коли вони прибувають, – зауважила мама.
– Навіщо? – здивувався Ларрі.
– Щоб там забронювали кімнати, – так само здивувалась мама.
– Але ж я запросив їх до нас додому, – з притиском сказав Ларрі.
– Ларрі! Це неможливо! Який ти нерозважливий. Хіба ж вони можуть тут зупинитись?
– Не розумію, чому нервувати через дрібниці, – холодно мовив Ларрі.
– А де ж вони спатимуть? – бідкалась мама. – У нас і так тісно, ти сам знаєш.
– Нічого, мамо, місця тут достатньо, якщо тільки все організувати до ладу. Марго й Лес ночуватимуть на веранді, ось вам вже дві вільні кімнати; ви з Джеррі переходите до вітальні і звільняєте свої кімнати.
– Не плети казна-що, любий. Ми не можемо перетворити дім на циганський табір. Окрім того, ночі ще прохолодні і Марго з Лесом не будуть ночувати надворі. У нас просто немає місця для гостей. Так що доведеться тобі написати цим людям і відмінити запрошення.
– Я не можу їм написати, – сказав Ларрі. – Вони вже в дорозі.
– Ох, Ларрі, ти справді нестерпний! Ну чому ти не попередив мене раніше? Дотягнув до останнього, а тоді повідомляєш.
– Я ж не знав, що приїзд кількох друзів ви сприймете, як стихійне лихо, – пояснив Ларрі.
– Але, синку, нерозумно запрошувати гостей туди, де для них немає місця.
– Будь ласка, облишмо це, – роздратовано сказав Ларрі, – є дуже простий вихід із становища.
– Який? – насторожилася мама.
– Гм, оскільки в цьому будинку тісно, давайте переїдемо в більший.
– Не сміши мене! Хіба люди міняють житло на просторіше тільки тому, що вони запросили в гості приятелів? Це ж нечувано!
– А що такого? По-моєму, це вельми слушна пропозиція; ви самі кажете, що тут тісно, отже єдиний розумний вихід – переїхати.
– Розумніше було б не кликати гостей, – строго відповіла мама.
– Навряд чи нам буде приємно жити відлюдниками, – сказав Ларрі. – Тим більше, що я запросив їх виключно заради вас. Всі вони симпатяги. Я хотів порадувати вас. Внести трохи веселощів у ваше життя.
– Мені й так весело, спасибі, – з гідністю подякувала мама.
– Не знаю, що тепер робити.
– Я справді не розумію, любий, чому б їм не зупинитися в "Швейцарському пансіонаті".
– Негарно запрошувати людей до себе, а тоді відправляти у третьорядний готельчик.
– Скількох же ти запросив? – поцікавилась мама.
– О, лише двох... чи трьох... Вони приїдуть не всі зразу. Очевидно, прибуватимуть групами.
– Чи можу я хоча б дізнатися, скількох людей ти запросив? – наполягала мама.
– Точно не пам'ятаю. Дехто з них не відповів, але це нічого не означає... Мабуть, вони вже виїхали і думають, що про це не варто повідомляти. В кожному разі, якщо ви розплануєте бюджет на сім-вісім чоловік, цього напевне вистачить.
– Ти маєш на увазі, разом з нами?
– Ні, ні, семеро-восьмеро гостей та ще наша родина.
– Але ж це безглуздо, Ларрі! Ми не зможемо впакувати в будинок тринадцять осіб, навіть з найпалкішим нашим бажанням.
– Ну що ж, тоді давайте переїдемо. Я вам пропоную розумний вихід. Не збагну, навіщо сперечатися.
– Не будь смішним, синку. Навіть якби ми переїхали в помешкання, придатне для тринадцяти чоловік, що нам робити із надлишком площі потім, коли гості поїдуть?
– Запросимо ще кого-небудь, – сказав Ларрі, здивований тим, що мамі не спало на думку таке просте рішення.
Мама мовчки дивилась на нього, її окуляри з'їхали набік.
– Ларрі, ти таки доведеш мене, – нарешті вимовила вона.
– Я гадаю, несправедливо звинувачувати мене в тому, що ваше господарство руйнується через приїзд одного-двох гостей, – суворо сказав Ларрі.
– Одного-двох! – скрикнула мама. – Вісім чоловік, по твоєму, це один-двоє! Я рада, що ти так вважаєш.
– Мені здається, ви стоїте на хибних позиціях.
– А як назвати те, що ти поназапрошував людей без мого відома?
Ларрі ображено глянув на неї і знову втупився в книгу.
– Ну, я зробив усе, що міг, – сказав він. – На більше я неспроможний.
Запала довга мовчанка. Ларрі незворушно читав книгу, а мама тим часом ставила троянди у вази і неуважно розносила їх по кімнаті, буркочучи сама до себе.
Зрештою вона не витримала:
– Розлігся там, і все йому байдужісінько! Адже це твої друзі. От і придумай що-небудь.
Ларрі з виглядом великомученика відклав книгу.
– Не розумію, що я мушу робити? Ви відхилили всі мої пропозиції.
– Якби ж ти запропонував щось розумне!
– Не бачу нічого безглуздого в моїх порадах.
– Ларрі, синку, поміркуй тверезо. Ми не можемо зриватися в новий будинок тільки через те, що приїдуть знайомі. Та й все одно вже пізно. А уроки Джеррі?
– Якщо докласти зусиль, все можна легко владнати.