Модеста Міньйон

Сторінка 47 з 84

Оноре де Бальзак

— Чи не тому ви ударилися в політику? — спитав граф де Лабасті.

— В політиці відбувається те саме,— сказав поет.— Нині немає великих державних діячів, а є тільки люди, більш або менш причетні до подій. Бачите, добродію, за нинішнього режиму, який створила для нас конституційна хартія, коли податкові інспектори в більшій шані, ніж полководці, надійним лишилося тільки те, по що ви їздили в заморські краї,— гроші.

Задоволений собою і враженням, яке справив на майбутнього тестя, Мельхіор обернувся до Жермена.

— Подайте каву до вітальні,— звелів він і запросив гостя перейти з їдальні туди.

— Дякую вам, графе,— сказав Лабрієр.— Ви мене вирятували із скрутного становища, бо я не знаю, чи зручно мені прийти до вас із своїм другом. Ви людина не тільки доброї душі, а й вельми тактовна.

— Ет! Звичайна чемність, властива кожному провансальцю,— відповів Шарль Міньйон.

— О, то ви з Провансу? — вигукнув Каналіс.

— Даруйте моєму другові,— сказав Лабрієр,— він не вивчав, як я, історію роду де Лабасті.

На слово "другові" Каналіс кинув на Лабрієра промовистий погляд.

— Якщо дозволить ваше здоров'я,— сказав провансалець, звертаючись до поета,— я матиму за велику честь бачити вас сьогодні ввечері своїм гостем. Якщо ви вшануєте мою оселю візитом, цей день стане для нас знаменним або, як казали стародавні римляни, albo notanda lapillo*. Хоч нам і незручно приймати поета, увінчаного славою, в такому скромному будиночку, ви, сподіваюся, зглянетеся на нетерпіння моєї дочки — вона в захваті від ваших віршів і навіть кладе їх на музику.

* Позначеним білим камінцем — тобто, щасливим (латин.).

— Ви маєте дещо більше, ніж славу,— сказав Каналіс.— У вашому домі живе сама краса, якщо вірити Ернестові.

— О, моя дочка — просто славна дівчина, а вам вона, либонь, здасться провінціалочкою,— сказав Шарль Міньйон.

— Але руки цієї провінціалочки, кажуть, домагається сам герцог д'Ерувіль,— сухо зауважив Каналіс.

— Я надаю дочці цілковиту свободу вибору,— пояснив Шарль Міньйон з лукавою добродушністю південця.— Герцоги, князі, прості люди, навіть геній — усі рівні в моїх очах. Я не хочу брати на себе жодних зобов'язань, і моїм зятем чи, правильніше, сином стане той, кого обере Модеста,— сказав він, подивившись на Лабрієра.— Розумієте, графиня де Лабасті — німкеня, вона не визнає нашого схиляння перед титулами, а я в усьому скоряюся дружині й дочці. Мені завжди більше подобалося просто сидіти в екіпажі, а не смикати за віжки. Ми можемо й посміятися з цих серйозних речей, адже герцог д'Ерувіль іще не з'явився. Але я справді вірю в женихів, нав'язаних батьками, не більше, ніж у шлюби, укладені за письмовим дорученням.

— Така заява може водночас і засмутити, ì підбадьорити двох молодиків, які збираються шукати в шлюбі філософський камінь щастя,— сказав Каналіс.

— А хіба ви не вважаєте корисним, необхідним і розсудливим обумовити цілковиту свободу в поведінці батьків, дочки і женихів? — спитав Шарль Міньйон.

Перестрівши промовистий погляд Лабрієра, Каналіс визнав за краще змовчати, розмова перейшла на банальні теми, і після короткої прогулянки в саду Модестин батько поїхав, узявши з приятелів обіцянку, що вони зроблять йому візит.

— Нам дали відставку! — вигукнув Каналіс.— Ти, звичайно, зрозумів це не гірш за мене. А втім, і я на його місці не став би вагатися. Нам, звичайно, далеко до обер-шталмейстера, хоч би якими чудовими хлопцями ми були.

— Я так не думаю,— відповів Лабрієр.— Гадаю, цей славний солдат прийшов, бо йому хотілося скоріше познайомитися з тобою і водночас сказати нам про свою неупередженість і про те, що двері його дому для нас відчинені. Модеста закохана в твою славу й обманулася в мені. Їй належить зробити вибір між поезією і дійсністю.

— Жермене, звеліть запрягати,— сказав Каналіс камердинерові, який прийшов прибрати зі столу каву.— Через півгодини ми їдемо. Спершу трохи прогуляємось, а тоді вирушимо в Шале.

Обидва молодики горіли однаковим нетерпінням побачити Модесту, але Лабрієр боявся цієї зустрічі, а Каналіс ждав її із самовпевненістю, близькою до пихи. Душевний порив Ернеста, коли він висловив свою симпатію до Модестиного батька і полестив дворянській гордині негоціанта, водночас звернувши його увагу на прорахунок Каналіса, навіяли поетові думку взяти на себе певну роль. Готовий удатися до всіх засобів спокушання, Мельхіор спочатку вирішив прикинутися байдужим до чарів Модести і цим вразити її самолюбство. Учень прекрасної герцогині де Шольє, він і тут сподівався підтвердити свою славу знавця жінок, хоча насправді він їх не знав, як то буває з усіма, кому випало на долю стати жертвою єдиної пристрасті. Тоді як бідолаха Ернест, зіщулившись у кутку коляски й поринувши в похмуру мовчанку, терпів муки справжнього кохання і передчував гнів, зневагу, презирство — усі громи й блискавки, що їх спрямує на нього ображена й розгнівана дівчина, Каналіс, теж мовчки, готувався до свого виступу, наче актор, який збирається зіграти головну роль у новій п'єсі. Власне, ні той, ні той не був схожий на людину щасливу. Крім усього, Каналіс ішов на чималий ризик. Лише намір одружитися міг призвести до розриву серйозної дружби, яка майже десять років поєднувала його з герцогинею де Шольє. Необхідність своєї подорожі він пояснив їй втомою — привід, якому жінки ніколи не вірять, навіть коли це правда, і сумління трохи мучило його. Та слово "сумління" здалося Лабрієрові вкрай лицемірним за цих обставин, і він тільки плечима знизав, коли поет поділився з ним своїми побоюваннями.

— Твоє сумління, друже, видається мені звичайним страхом — ти боїшся втратити цілком реальні переваги звичного зв'язку та втіх, які так лестять твоєму марнолюбству, коли пані де Шольє перестане обдаровувати тебе своєю прихильністю. Та якщо ти матимеш успіх у Модести, ти без жалю відмовишся від прісних радощів пристрасті, що триває вже вісім років і давно зблякла. Скажи відверто, що ти остерігаєшся розгнівати свою покровительку,— а вона таки розгнівається, коли взнає, чому ти приїхав сюди,— і я охоче повірю тобі. Адже відмовитись від герцогині й зазнати невдачі в Шале було б для тебе справжнім крахом. Ти просто вагаєшся і приймаєш свою нерішучість за докори сумління.