Прекрасна герцогиня де Мофріньєз, яку обер-шталмейстер міг обожнювати лише здалеку, нагородила його жартом, який, на біду герцога, передавали від уст до уст, як і кожне вишукане лихослів'я:
— Він нагадує мені,— сказала герцогиня,— гарно оброблений діамант, який більше показують, аніж носять, і тому він завжди лежить у футлярі.
Усе в ньому смішило добродушного Карла X, навіть посада обер-шталмейстера, що ніяк не відповідала його зовнішності, хоч герцог д'Ерувіль і був чудовим верхівцем. Деяких людей іноді починають цінувати надто пізно— як і деякі книжки.
Модеста бачила герцога д'Ерувіля під час його безрезультатного гостювання у Вількенів і щоразу, коли вона дивилась на нього, їй мимоволі спадало на думку все те, що про нього казали. Але вона розуміла, що в її становищі залицяння герцога д'Ерувіля давало їй значні переваги — дозволяло почувати себе цілком незалежною щодо обох Каналісів.
— Я не бачу підстав відхиляти женихання герцога д'Ерувіля,— сказала вона Латурнелю.— Незважаючи на нашу бідність,— провадила вона, лукаво глянувши на батька,— мене вважають за багату спадкоємицю. Отож, мабуть, я оголошу програму оглядин женихів. Ви помітили, як змінився вираз очей у Гобенгейма за останній тиждень? Він страшенно засмучений, що не може нікого переконати, ніби приходить грати у віст лише для того, щоб віддаватися мовчазливому обожнюванню моєї особи.
— Тихше, моя люба,— сказала пані Латурнель.— Ось і він.
— Татусь Альтор у розпачі,— повідомив Гобенгейм, заходячи і звертаючись до Шарля Міньйона.
— Чому б то? — спитав граф де Лабасті.
— Вількена, кажуть, чекає банкрутство, а вас на біржі вважають власником кількох мільйонів...
— Ніхто не знає, які в мене зобов'язання в Індії,— сухо заперечив Шарль Міньйон,— і я не збираюся втаємничувати сторонніх у свої справи. Дюме,— сказав він на вухо другові,— якщо Вількен у скруті, ми могли б знову поселитись у моїй віллі, виплативши йому готівкою ту суму, за яку він її придбав.
Ось які обставини, що виникли за примхою випадку, чекали Каналіса й Лабрієра, коли вони слідом за кур'єром приїхали у неділю й оселились у флігелі пані Аморі.
Незабаром стало відомо, що у вівторок нібито для поправки здоров'я прибуває герцог д'Ерувіль із тіткою та сестрою, і вони оселяться в домі, найнятому в Гравілі. Це змагання дало привід до всіляких жартів — так, на біржі говорили, що через панну Міньйон квартирна плата в Інгувілі різко підскочить.
— Якщо так триватиме, вона перетворить весь Інгувіль на заїзд,— сказала молодша дочка Вількенів у розпачі від того, що їй не пощастило стати герцогинею.
Одвічну комедію "Спадкоємиця", яку мали розіграти в Шале, можна було б, повторюючи жартівливі слова Модести, назвати і "програмою оглядин женихів", бо тепер, утративши ілюзії, Модеста твердо постановила: вона віддасть свою руку лише чоловікові, чиї якості задовольнять її повною мірою.
Наступного дня по приїзді обидва суперники, усе ще близькі приятелі, стали готуватися до вечірнього візиту в Шале. Всю неділю та в понеділок уранці вони розпаковували речі, необхідні для місячного перебування в місті, вступали у володіння флігелем пані Аморі. Поет недарма готувався стати послом і навіть тут удався до дипломатичних хитрощів. Він умисне не виходив з дому, як людина, стомлена від тяжких трудів, усе точно розрахувавши і сподіваючись обернути собі на користь той шум, який імовірно здійметься навколо його приїзду в Гавр і відлуння якого досягне, звичайно, й Шале. Зате Лабрієр уже двічі ходив прогулятися під вікнами Шале; він любив з якимось розпачем, він холонув від жаху на думку, що розгнівав свою кохану, і майбутнє здавалося йому затягнутим густими хмарами. В понеділок приятелі вийшли із своїх кімнат обідати, уже вдягнені для свого першого візиту, найважливішого з усіх. На Лабрієрові був той самий костюм, що й у знаменну неділю, коли він з'явився в церкві; але тепер він вважав себе лише супутником літературного світила і скорився своїй невдячній долі. Що ж до Каналіса, то він поставився до своєї зовнішності дуже уважно: вдягнув чорний фрак з усіма орденами і потурбувався надати своєму вигляду тієї салонної вишуканості, яку він удосконалив у школі своєї покровительки герцогині де Шольє та у вищому світському товаристві Сен-Жерменського передмістя. Каналіс не знехтував жодним, навіть найдрібнішим приписом із статуту чепурунів, тоді як бідолашний Лабрієр мав з'явитись у Шале в недбалому костюмі людини, що втратила всяку надію.
Прислуговуючи за столом своїм двом панам, Жермен не міг приховати усмішки — так впадав у вічі цей контраст. Та коли він увійшов з другою стравою, його обличчя вже прибрало дипломатичного чи радше стурбованого виразу.
— Пане барон,— звернувся він упівголоса до поета,— чи відомо вам, що обер-шталмейстер приїздить у Гравіль лікуватися від тієї самої хвороби, якою страждаєте й ви з паном де Лабрієром?
— Маленький герцог д'Ерувіль? — вигукнув Каналіс.
— Так, пане.
— Він приїде заради панни Міньйон? — спитав Лабрієр, червоніючи.
— Так, заради панни Міньйон,— підтвердив Жермен.
— Нас обвели круг пальця! — вигукнув Каналіс, подивившись на Лабрієра.
— Ага, ти вперше сказав ми, відколи ми виїхали з Парижа,— жваво зауважив Ернест,— Досі ти казав тільки я.
— Ти мене досконало вивчив,— відповів Мельхіор, засміявшись.— Але, звичайно, куди нам змагатися з придворною посадою, з титулами герцога й пера, а тим більше з болотами, які державна рада на підставі моєї доповіді віддала дому д'Ерувілів.
— Його ясновельможність,— сказав Лабрієр з лукавою серйозністю,— може запропонувати тобі деяке відшкодування в особі своєї сестри.
В цю хвилину камердинер повідомив про прихід графа де Лабасті. Почувши це прізвище, обидва молодики підвелися з-за столу, і Лабрієр пішов назустріч гостеві, щоб відрекомендувати йому Каналіса.
— Я вирішив, що повинен відповісти візитом на ваш візит, який ви мені зробили в Парижі,— сказав Шарль Міньйон молодому службовцеві палати державного контролю, — і до того ж я знав, що дістану тут подвійну втіху, познайомившись із великим поетом нашого часу.
— "Великим", добродію? — відповів поет, усміхаючись.— Чи може бути щось велике в нашому столітті, прологом у яке стало царювання Наполеона? По-перше, нас ціле плем'я так званих "великих" поетів, а по-друге, пересічні таланти так добре наслідують генія, що справжня слава тепер неможлива.