— Це просто вірші, — відповіла Модеста, — які я спробувала покласти на мотиви німецьких пісень, що мені згадалися.
— Ні, ні,— відповіла пані Міньйон, — ти сама створила цю мелодію, доню.
Відчуваючи, що червоніє все більше, Модеста вибігла в сад, покликавши із собою Буча.
— Ви можете зробити мені велику послугу,— сказала вона стишеним голосом.— Дюме приховує від матусі й від мене розміри батькового статку, а я хотіла б знати правду. Хіба свого часу Дюме не послав татові понад п'ятсот тисяч франків? А мій батько не така людина, щоб мандрувати світом чотири роки і тільки подвоїти свій капітал. До того ж він повертається на власному кораблі, і частка, яку він виділив Дюме, досягає шестисот тисяч франків.
— Навіщо розпитувати про це Дюме, коли й так усе ясно,— відповів Буча.— Як вам відомо, перед своїм від'їздом ваш батько втратив чотири мільйони, і він їх, безперечно, повернув. Але він мав виплатити Дюме десять відсотків від свого прибутку і, судячи з тієї суми, в якій признається чесний бретонець, ми з патроном припускаємо, що статок полковника досягає шести-семи мільйонів.
— О батьку! — вигукнула Модеста, склавши руки на грудях і звівши очі до неба.— Якщо так, то ти подарував мені життя двічі!
— Отже, ви кохаєте поета, мадмуазель,— сказав Буча.— Але ці люди — хто більше, а хто менше — схожі на Нарциса. Чи зможе він любити вас по-справжньому? Ремісник, який клепає фрази і вимучує рими — як це нудно! Поет, мадмуазель, так само далекий від поезії, як зернятко від рослини, що з неї вироста.
— Буча, я ніколи не бачила такого красеня!
— Краса — це вуаль, яка часто прикриває безліч вад...
— У нього ангельська, неземна душа!
— Дай Боже, щоб ви не помилилися,— сказав карлик, склавши руки, мов для молитви,— і будьте щасливі. А Жан Буча віддано служитиме і йому. Я відмовлюся від кар'єри нотаря, стану вчитися, опаную науки...
— Але навіщо?
— Щоб виховувати ваших дітей, мадмуазель, якщо ви мені їх довірите. О, якби ви послухалися моєї поради! Дайте мені дозвіл діяти. Я проникну в життя і звички цього чоловіка, я все про нього довідаюся: чи він добрий, чи дратівливий, чи лагідний, чи шануватиме він вас, як ви того заслуговуєте, чи здатний він покохати вас до самозабуття, віддати вам перевагу перед усім, навіть перед своїм талантом.
— Чи не все одно, якщо я його кохаю? — сказала вона наївно.
— О, це правда! — вигукнув горбань.
А тим часом пані Міньйон розмовляла зі своїми друзями.
— Сьогодні моя дочка бачила свого коханого,— сказала вона.
— Це, мабуть, той жилет кольору сірки, що так зацікавив тебе, Латурнелю! — вигукнула нотарева дружина,— У того молодика була ще біла троянда в петельці.
— Он як! — сказала мати.— То це ж умовний знак.
— Він мав і стрічку ордена Почесного легіону,— вела далі пані Латурнель.— Вродливий хлопець! Але ми помиляємося. Модеста не піднімала вуалі, вона була вдягнена, як жебрачка і...
— ... і видавала себе за хвору,— підхопив нотар,— але щойно вона зняла пов'язку зі щоки і почуває себе пречудово...
— Це незбагненно! — вигукнув Дюме.
— На жаль, усе тепер ясно як божий день,— сказав нотар.
— Моя дитино,— звернулася пані Міньйон до Модести, яка повернулася в супроводі Буча,— чи не бачила ти сьогодні в церкві гарно вдягненого юнака з білою трояндою і орденською стрічкою в петельці?
— Я його бачив,— жваво втрутився Буча, помітивши з того, як усі нашорошили вуха, що Модесті готують пастку.— Це Гріндо, знаменитий архітектор, який веде з містом переговори про реставрацію церкви. Він приїхав з Парижа, і я зустрів його сьогодні, коли йшов у Сент-Адрес — він оглядав церкву ззовні.
— А, то це архітектор? Він мене вельми зацікавив,— спокійно сказала Модеста, скориставшися з передишки, яку дав їй карлик, щоб вона опанувала себе.
Дюме скоса подивився на Буча. Модеста, попереджена про небезпеку, прибрала непроникного вигляду. Підозри Дюме у сто разів посилились, і він вирішив завтра сходити в мерію і з'ясувати, чи справді такий архітектор приїхав до Гавра. Зі свого боку Буча, неабияк тривожачись за майбутнє Модести, надумав поїхати до Парижа й розвідати там усе про Каналіса.
Прийшов Гобенгейм — зіграти партію у віст, і його поява розрядила напружену атмосферу, Модеста з нетерпінням чекала години, коли мати вкладеться спати. Вона хотіла написати Каналісові, а писала вона йому тільки ночами, і ось лист, якого продиктувало їй кохання, коли усі в домі поснули.
XXIV
"Панові де Каналісу
О мій коханий друже! Який жахливий обман ваші потрети, виставлені у вітринах торговців гравюрами! А я ще й захоплювалася тією жахливою літографією! Мені аж ніяково, що я закохалася в такого красеня. Невже парижанки настільки дурні й не помічають, що ви — їхня втілена мрія? Хіба можна вами нехтувати, не полюбити вас? Я не вірю більше жодному слову з того, що ви писали мені про ваше скромне трудове життя, про вашу відданість кумирові, якого ви марно шукали аж до сьогоднішнього дня. Вас, мабуть, аж надто любили, добродію, ваше бліде чоло, ніжне, мов квітка магнолії, промовисто про це свідчить, і я, звичайно, буду нещаслива. Хто я така, поряд з вами? О, навіщо покликали ви мене до життя? Я зразу відчула, що моєї тілесної оболонки не існує більше. Моя душа пробилася крізь кришталь, у якому була ув'язнена і заструменіла у моїх жилах. І тоді холодна мовчанка речей раптом порушилась. Усе в природі заговорило до мене. Стара церква наповнилася сяйвом, її склепіння замерехтіло над моєю головою золотом і глазур'ю, як у італійських соборах. Небесні голоси, якими ангели втішають мучеників, щоб ті забували про свої страждання, злились із звуками органа. По жахливій бруківці Гавра я ступала, мов по стежці, встеленій квітами. Я подивилась на море і впізнала в ньому відданого мені старого друга, чиєї приязної мови я досі не розуміла. Я виразно побачила, що троянди в моєму саду вже давно обожнюють мене і тихо шепочуть мені: "Кохай!" Вони зустріли мене усмішкою, коли я повернулася з церкви. Я почула, як пелюстки квітів прошепотіли ваше ім'я — Мельхіор, і я побачила його начертаним на хмарах. Так, я живу тільки завдяки тобі, поете, і ти прекрасніший, ніж той холодний і надміру статечний Байрон, чиє обличчя непривітне, як і англійський клімат. Навіки поєднана з тобою одним поглядом твоїх жагучих, як у мавра, очей, я відчула, як він проник крізь мою чорну вуаль, обпалив мене з голови до ніг, і кров хвилею шугнула до мого серця. О ні, ми починаємо жити не тоді, коли виходимо з лона матері! Удар, завданий тобі, в ту ж мить вразив би й мене, і я існую тільки завдяки тому, що існуєш і мислиш ти. Я збагнула призначення божественної гармонії музики — її винайшли ангели, щоб виражати любов. Бути водночас геніальним і прекрасним — це вже занадто, мій Мельхіоре! При народженні людина мала б обирати те або те. Та коли я думаю про скарби ніжності й любові, якими ви обдарували мене лише за останній місяць, мені здається, я марю. Ні, ви приховуєте від мене якусь таємницю. Яка жінка погодиться віддати вас і не померти? О, ревнощі проникли в моє серце разом з коханням, у яке я не вірила. Чи могла я думати, що існує така пожежа? Але що за нова і безглузда примха? Тепер мені хочеться, щоб ти був негарний! Якесь безумство опанувало мене, коли я повернулась додому! Всі жовті жоржини нагадували мені ваш чудовий жилет, усі білі троянди були моїми друзями, і я вітала їх поглядом, що належав вам, як і я сама. Усе, навіть колір рукавичок, що облягали ваші витончені руки аристократа, навіть звук ваших кроків по кам'яних плитах, усе це постає в моїй пам'яті з такою виразністю, що й через шістдесят років я бачитиму в уяві найменші подробиці цього свята, дивний, ні з чим не зрівнянний колір повітря, відблиск сонця на колоні, чутиму молитву, яку ви урвали, вдихатиму пахощі ладану від вівтаря, й мені знову примариться, ніби священик, даючи останнє благословення, простер руки над нашими головами і благословив нас у ту мить, коли ти проходив повз мене! Добрий абат Марселін уже обвінчав нас. Неземна втіха, яку дав мені цей світ нових незвіданих відчуттів можна зрівняти тільки з радістю, яку я переживаю, розмовляючи оце з вами, обдаровуючи своїм щастям того, хто наповнив ним мою душу, щедрий, мов сонце. Отже, досить таємниць, і я скидаю з себе вуаль, мій коханий! О прийдіть же до мене скоріше! Я з радістю знімаю маску. Ви, звичайно, чули про банківську фірму Міньйона в Гаврі? Так от, унаслідок непоправної втрати в нашій родині я стала єдиною спадкоємицею свого батька. Не нехтуйте нами, нащадку славного овернського рицаря! Герб Міньйонів де Лабасті не знеславить герба Каналісів. Щит нашого герба пурпуровий, поділений на чотири поля. В кожному полі — золотий патріарший хрест. Герб охоплений чорною перев'яззю з чотирма золотими безантами й увінчаний кардинальською шпагою. З боків звішуються золоті китиці. Любий, я буду вірна нашому девізу: Una fides, unus Dominus — єдина віра і єдиний повелитель.