Тому, хто добре знає історію Франції, цей молодик міг би нагадати таємничу постать короля Людовіка XIII з його меланхолійною, безпричинною скромністю, з його блідим обличчям під королівською короною Людовіка, який любив виснажувати себе полюванням, ненавидів працю, а з коханкою був до того сором'язливий, що аж дратував її своїм шанобливим ставленням, і відзначався такою черствістю душі, що спокійно дозволив би зітнути голову найближчому другові. Цю дивну вдачу можна пояснити тільки докорами сумління, які мучили сина, що помстився матері за батька. Ким був цей король — таким собі католицьким Гамлетом чи просто невиліковним хворим? Але тоді як Людовіка XIII гриз якийсь таємний хробак, зганяючи в нього з обличчя рум'янець і підточуючи його сили, Ернест страждав просто від невпевненості в собі, від сором'язливості чоловіка, якому жодна жінка досі не сказала: "Як я тебе кохаю!", а надто від усвідомлення, що його відданість нікому не потрібна. Після того як падіння уряду, наче подзвін, сповістило про загибель монархії, цей бідолашний хлопець почав шукати силу, до якої він міг би прихилитися, але знайшов у особі Каналіса людину холодну, мов камінь, схований, проте, під бархатистим мохом. Його неспокій нагадував тривогу пуделя, що загубив хазяїна, або невпевненість короля, який підпав під владу могутнішого повелителя. Ці сумніви, ці почуття, цей страдницький вираз робили його обличчя куди гарнішим, ніж уявляв собі Ернест, роздратований, що жінки зарахували його до "меланхолійних красунчиків", які вийшли з моди в наш час, коли кожен прагне, щоб сурми сурмили тільки на його честь.
Будучи таким невпевненим у собі, Ернест усі свої надії покладав на костюм, пошитий за останньою модою. Для цього побачення, де все вирішував перший погляд, він узув наваксовані до блиску чоботи, одягнув чорні панталони, жилет кольору сірки, у вирізі якого виднілася чорна краватка на сорочці з тонкої матерії з опаловими запонками, вдягнув голубий сюртук із орденською стрічкою в петлиці — за найостаннішою модою він щільно прилягав до спини й талії. На ньому були прегарні рукавички з тонкої шкіри кольору флорентійської бронзи, в лівій руці він тримав з вишуканою грацією дворянина часів Людовіка XIV ціпок і капелюха, стоячи з непокритою головою, як годилося в церкві, і його красиво зачесане волосся мінилося при світлі свічок шовковистим блиском. Ставши на самому початку відправи неподалік від паперті, він уважно роздивлявся всіх християн, а головне, християнок, які, входячи, умочали пальці в святу воду.
Внутрішній голос прокричав Модесті: "Ось він!" — тілько-но вона увійшла до церкви. Усе в цьому незнайомцеві було не гаврське — сюртук і чисто паризька манера триматися, стрічка в петлиці, рукавички, ціпок, пахощі парфумів. Лабрієр обернувся, щоб роздивитися високу та величну пані Латурнель, низенького нотаря й "опудало" (слівце з дамського лексикону), яким нарядилася Модеста, і бідолашна дівчина, хоч і підготовлена до цієї зустрічі, відчула, як шалено закалатало у неї серце, коли вона побачила це натхненне обличчя, осяяне сонячним світлом, яке вливалося крізь двері. Так, це, звичайно, він: невеличка біла троянда, встромлена в петельку, майже затуляла орденську стрічку. Чи міг упізнати Ернест свою незнайомку під цим безглуздим старим капелюшком із подвійною вуаллю? Модеста так злякалася ясновидющого погляду кохання, що навіть стала наслідувати ходу старенької бабусі.
— Глянь-но, жінко,— сказав куценький Латурнель, ідучи до свого місця,— отой он пан вочевидь не з Гавра.
— У нас буває стільки приїжджих,— відповіла його дружина.
— Але хіба приїжджі цікавляться нашою церквою? Адже їй і двохсот років немає,— відповів нотар.
Ернест усю месу простояв біля паперті, але не помітив серед жінок жодної, яка відповідала б його надіям. А Модеста тільки наприкінці угамувала нервове тремтіння. Вона була в захваті, який могла б описати тільки вона сама. Аж ось Модеста почула лункі кроки по кам'яних плитах — кроки бездоганно світського чоловіка; бо меса закінчилась, і Ернест став ходити по церкві, де залишилися тільки найпобожніші парафіяни, яких він і почав уважно й пильно роздивлятись. Ернест помітив, як затремтів молитовник у руках особи під вуаллю, коли він проходив мимо. А що з усіх жінок у церкві лише вона ховала своє обличчя, то в нього виникла підозра, яку підтвердило і Модестине вбрання, що не обмануло проникливого погляду закоханого. Коли подружжя Латурнелів та Модеста вийшли з церкви, він попрямував за ними на чималій відстані й побачив, як вони увійшли в дім на Королівській вулиці, де дівчина звичайно чекала вечерні. Окинувши поглядом цей дім, над яким красувалася вивіска нотаріальної контори, Ернест запитав у перехожого, як прізвище нотаря, і той майже з гордістю назвав Латурнеля, найкращого нотаря в Гаврі. Коли він проходив Королівською вулицею, намагаючись зазирнути у вікна, Модеста помітила свого коханого. Пославшись на те, що їй погіршало, вона не пішла до вечерні; пані Латурнель залишилася з нею. Отож марно бідолашний Ернест до самого вечора ходив по тій вулиці. Піднятись в Інгувіль він не зважився і визнав за обов'язок честі повернутись до Парижа, написавши в чеканні диліжанса листа, який Франсуаза Коше мала отримати вже наступного дня з поштовим штемпелем Гавра.
У неділю Латурнелі завжди обідали в Шале, куди вони проводжали Модесту після вечерні. Отож як тільки хворій покращало, усі троє вирушили до Інгувіля в супроводі Буча. Вдома щаслива Модеста перевдяглася в прегарну сукню і, геть забувши про свій вранішній маскарад та вдаваний флюс, з'явилася на обід, упівголоса наспівуючи:
Прокинься, серденько, уже пташки
Вітають сонце пурханням крильцят...
Буча здригнувся, побачивши Модесту — так вона змінилася. За плечима в неї ніби виросли крила кохання, і вона скидалася на сильфіду. Божественний рум'янець щастя пашів на її щоках.
— Хто написав вірші, на які ти склала таку чудову мелодію? — спитала пані Міньйон у дочки.
— Каналіс, матусю,— відповіла Модеста і густо почервоніла.
— Каналіс! — вигукнув карлик, якому тремтіння в голосі Модести та густа фарба, що залила її обличчя, відкрили єдине, чого він досі не знав.— Він — великий поет, і пише романси?