Не промовивши й слова, Квіквег, поривчастий, як завжди, стрибнув на фальшборт, а звідти на ніс одного з двох човнів, підвішених над бортом. А тоді зіперся на ліве коліно, підніс над головою гарпун і вигукнув щось на такий взірець:
— Капітане, твій бачиш отой малий капка смоли на воді он-он? Ну, то гадай, що то китів око, гаразд? — І, націлившись у масну цяточку, що мінилась на воді, пожбурив гарпун через усю палубу судна, понад самим крислатим капелюхом Білдеда. Гарпун влучив у цяточку, і вона зникла. — Ну, — мовив Квіквег, спокійно змотуючи гарпунну линву, — якби то був китів око, той кит, гадай, той кит нема живий.
— Швидше, Білдеде, — гукнув Пелег до свого товариша, що, злякавшись гарпуна, який шугнув так низько над головою в нього, відступив до дверей каюти. — Швидше, кажу, Білдеде, неси сюди суднові папери. Оцього Квіккрака, чи то пак Квікквака, треба взяти на котрийсь із наших човнів. Слухай, Квіккваку, ми покладемо тобі дев’яностий пай. Такого паю не діставав ще жоден гарпунник, який родом не з Нентакіту.
Ми спустились у каюту, і Квіквега, на превелику мою радість, зразу записали до екіпажу того самого судна, куди вже найнявся я.
Коли все було готове й зосталось тільки підписати умову, Пелег обернувся до мене й сказав:
— Мабуть же, твій Квікквак неписьменний, правда? Чуєш, Квіккваку, хай тобі абищо, ти підпишешся чи поставиш свій знак?
Та це запитання анітрохи не збентежило Квіквега, бо — він уже двічі, а то й тричі проходив крізь таку церемонію. Він узяв подане йому перо й намалював на папері, в потрібному місці, точну копію одного з химерних округлих значків, витатуюваних у нього на руці. Отож внаслідок того, що капітан Пелег уперто перекручував його ім’я, вийшло щось таке:
Тим часом капітан Білдед сидів і поважно, невідривно дивився на Квіквега, а врешті урочисто підвівся, пошпортався в величезних кишенях свого широкополого каптана, видобув паку брошурок, вибрав одну а них, що називалася "Надходить страшний суд, або ж Не гайся", і вклав її Квіквегові в долоню. А тоді, обома руками стиснувши Квіквегові руки разом з брошуркою, пильно глянув йому в очі й промовив:
— Сину темноти, я повинен виконати свій обов’язок перед тобою. Я пайовий власник цього судна і мушу дбати про душі всієї його команди; тож якщо ти ще тримаєшся своїх поганських забобонів — а я дуже боюся, що так воно й є, — заклинаю тебе, не зоставайся довіку слугою Веліаловим. Відкинь геть ідола Ваала і мерзенного змія, утікай від майбутнього гніву й стережися, кажу тобі, ох, ради господа милосердного стернуй геть від геєни вогненної!
У Білдедовій мові відчувалася морська сіль, якою були химерно пересипані біблійні та місцеві звороти.
— Годі, годі, Білдеде, не псуй мені гарпунника! — вигукнув Пелег. — Із побожних людей ніколи не буває добрих китобоїв, бо з них виходить акулячий дух, а гарпунник без акулячого духу не вартий і пшика. Так було з молодим Натом Свейном, колись найкращим старшиною човна на весь Нентакіт і Мартас-Віньярд: почав ходити на молитовні збори, і каюк. Так страшенно трусився за свою паршиву душу, що сахався й уникав китів, щоб котрийсь не разбив човна та не спровадив його до дідька в пекло.
— Пелегу! Пелегу! — заволав Білдед, звівши вгору очі й руки. — Ти ж сам, як і я, не раз дивився в очі небезпеці й добре знаєш, що це таке — боятися смерті, то нащо ж оці безбожні балачки? Ти сам на себе зводиш наклеп, Пелегу. Ну, скажи, коли оцей самий "Пеквод" позбувся всіх трьох щогл під час отого тайфуну біля японських берегів — тоді, як ти плавав помічником у капітана Ахава, — чи не думав ти про смерть та про страшний суд?
— Ви тільки послухайте його! — закричав Пелег і, засунувши руки глибоко в кишені, пройшовся по каюті туди й сюди. — Ви тільки послухайте його! Чуєте? Нам більше не було про що думати! Коли ми от-от мали піти на дно! І в таку хвилину думати про смерть та страшний суд? Аякже! Коли всі три щогли безперестану гатили в борт, а хвиля за хвилею перекочувалась від носа до корми. І думати про смерть та страшний суд? Ні, тоді не було коли думати про смерть! Ми з капітаном Ахавом думали про життя, про те, як рятувати екіпаж, як поставити тимчасові щогли, як добутися до найближчої гавані. Ось про що я думав!
Білдед не сказав більш нічого; застебнувшись, він вийшов на палубу, і ми — за ним. Там він зупинився й почав спокійно наглядати за роботою вітрильних майстрів, що лагодили на палубі грот-марсель. Час від часу він нахилявся й підіймав клапоть парусини або уривок просмоленої дратви — щоб не пропали.
19
ПРОРОК
— Моряки, ви найнялись на це судно?
Ми з Квіквегом щойно зійшли з "Пеквода" і не кваплячись підіймалися берегом, кожен заглиблений у свої думки, коли до нас несподівано звернувся з цими словами якийсь незнайомець: він, зупинившись перед нами, показував на корабель товстим вказівним пальцем. Одягнений він був досить убого: вилиняла куртка, полатані штани, на шиї — пошарпана чорна хустка. По всьому його обличчю густо, позливавшись одна з одною, розсипалися великі віспини, і те обличчя було схоже на порите струменями річище якогось висохлого потоку.
— Ви найнялись на нього? — знову спитав незнайомець.
— Ви, певне, маєте на увазі судно "Пеквод"? — перепитав я, аби виграти трохи часу й роздивитись його як слід.
— Еге ж, "Пеквод", оте он судно, — підтвердив незнайомець, відвів назад руку, а потім швидко викинув її просто вперед, націлюючись вказівним пальцем, наче примкнутим багнетом, на корабель.
— Так, найнялися, — підказав я. — Щойно підписали умову.
— А в тій умові було щось і про ваші душі?
— Про що?
— О, може, їх у вас і немає,— квапливо сказав він. — Та це нічого, я знав багатьох людей, що не мали їх, і хай щастить цим людям, бо воно, може, й краще так. Душа — це щось таке, наче п’яте колесо у возі.
— Що це ти плетеш, друзяко? — здивувався я.
— Зате в нього її стільки, що вистачить на всіх вас, — сказав раптом незнайомець, вимовивши слово "нього" з якимсь нервовим притиском.
— Квіквегу, — звернувся я до товариша, — ходімо. Цей чоловік, певне, звідкись утік. Він балакає про щось таке й про когось такого, що ми не знаємо.