Яна красива. Вона могла б бути вищою. Вона могла б мати таку саму осину талію, як Тереса. Вона могла б бути чорноволосою... Але вона красива. Ну то й що? Хіба Тереса не красивіша за всіх?..
Яна надто поміркована, надто цілеспрямована, надто вольова. Жінка не повинна бути такою. Це неприродно.
— Розумниця... — прошепотіла Тереса. — Чим ти його зачарувала, клята?..
Ще й ще раз уявляла собі суперницю і пильно розглядала кожну її рисочку. Потім уява затрималася на намисті. Заговорив розум — засліплений люттю, знесилений первісним жаданням помсти: ось де твій порятунок. Піди до Фрада і все викажи. Він не простить Яні такої зради. Він сам її зажене під землю і там засмажить живцем у гарячих цехах.
"Вона його не зраджувала... — нерішуче цідилися заперечення. — Вона завжди була його супротивницею".
І здогадка: він її полюбив, поважаючи!.. Вона не скорилася, вона залишилась вірною своєму Соболю, а до того ж, вона трохи розуміється в усіх цих наукових справах!.. Тереса ж через свою любов зрадила всьому, чим раніше жила, чим дихала все життя.
— О... О...
Перевернулася вниз обличчям і затулила долонями вуха, хоч ніякі звуки не долинали в кімнату. Хотіла відділити себе від усього світу...
Вже давно не переказувала вітань Пуебло, і Олексію, і всім людям, що живуть поза плато. І від них не чула нічого.
Пуебло, Яна, Олекса і всі люди — одна родина. Їм протистав Фрад і всі, хто підвладний йому. Макс і Ессельсон, і люди-тіні, що інколи потрапляли на очі. Разом з Фрадом дивні старі люди, яких навіть він слухає.
А де ж вона, Тереса?.. Вона чужа всім, усім на світі.
Щось бурмотів виснажений зненавистю розум, і ревнощі промовляли своє владно й нервово. Тереса підвелась і почала одягатися: вона піде до Фрада, щоб розповісти йому про нейтринний зв’язок.
Жовте й червоне листя шарудить під ногами на доріжках Ботанічного саду. Схожі на великих задумливих жуків автодвірники не встигають його прибирати, і це добре, що не встигають — нехай собі шарудить у лад з неспокійними думками... Жовті й червоні завіси листя зводяться високо над головою, і блакитне небо проглядає крізь них численними клаптиками й клаптями...
Марія Олексіївна звикла в такі хвилини розмовляти з Леонідом. Сама вона трохи губилася...
Він став її чоловіком. Чи можна було це припустити в такі дні? Їй не все кажуть, та вона відчуває, що навколо Артема і Яни збираються хмари, що там дуже, ой дуже не гаразд. Днями вона одержала стрічку з Москви. Відеофон відтворив Янин голос (а як хотілося побачити її обличчя!).
— Мамусю! Я тебе вітаю і бажаю найбільшого щастя, яке тільки буває на землі!.. І Леоніда Пилиповича вітаю! Ви обидва просто молодці, і я за вас рада й щаслива!..
Шарудить листя під ногами. Марія Олексіївна сідає на лаву й дивиться в глибину саду, де окремі дерева зсуваються в суцільну жовто-червону стіну.
Вона наважилась розповісти Яні про одруження, але більше нічого не скаже... Бо Марія чекає дитину, і їй здасться, що ця звістка прикро б вразила дочку.
Про це не знає навіть Леонід. Вона давненько його не бачила, відтоді, як він виїхав у відрядження на північ. Марія знає: Леонід трудиться для порятунку Яни.
Він працює страшенно багато. Він працює весь час — таке враження склалося в Марії. Хоч учора — вона його викликала ранком — відповіли, що на об’єктах. Вдень — теж на об’єктах. Увечері вона попросила, щоб її виклик подали на його кишеньковий відеофон. Автомат трохи завагався, і раптом Марія побачила обличчя Леоніда. Воно було таке далеке...
— Що? — спитав уривчасто.
Потім лише збагнув, що перед ним дружина, засоромлено посміхнувся — почервоніли щоки — і винувато сказав:
— Вибач, рідна, пізніше я сам тебе викличу...
Він був у теплій шапці-ушанці, з піднятим хутряним коміром. Марія зрозуміла, що її виклик перешкодив Леоніду в роботі. Сумно всміхнулась і перервала зв’язок.
Сьогодні чекала виклику. Минуло півдня — Леонід мовчав. Дуже багато роботи в них. А коли так — Яні й Артему загрожує щось страшне.
Навколо Марії люди. Вони їй не дають убиватись за дочкою — не лишають на те часу: то вимагають по роботі, то ведуть до театру, то втягують до цікавої розмови.
Її ні в чому не переконують, тільки іноді дехто кине:
— От коли повернеться Яна...
Марія рада, що побуде сама. Спасибі людям, та колись треба й самій посумувати...
— Ви ж Марійка!.. — почула низький жіночий голос.
На неї дивилась висока огрядна жінка похилого віку.
Очі оглядали Марію, а руки, ноги, вся постать ніби йшли далі. Ніби їх господарка вздріла Марію, а про них забула. Марія Олексіївна впізнала: це була Соболиха, Артемова мати. Підхопилася:
— Ксеню Іванівно, рідненька, як це ви до Києва?..
Соболиха всміхнулась нарешті, вся повернулася до Марії, владно взяла її за плечі й розцілувала.
— Як? А до тебе. Бо обридло мені все через отой екран... А тобі хіба не обридло? Слухай, Марійко, та ти ж яка молоденька!..
— Де там, Ксеню Іванівно... Сорок три минуло.
— Молоденька! Сидиш, сумуєш?..
— Вийшла до саду. Він красивий о цій порі...
— Еге ж, барви гарні, як у нас на Богодухівщині... То і я посиджу коло тебе, а там уже й підемо...
Ксенія Іванівна сіла на лаву. Вона не вміла довго мовчати. За десять хвилин переконала Марію, що їй не слід одній жити в Києві. Треба сьогодні ж сповістити Леоніда та й вирушати разом з Соболихою у Прогрес. Будуть собі дві матері чекати звісток від дітей, а діти ж їхні між собою поріднилися, і роботи на селі вистачить для обох...
Марія Олексіївна наважилась:
— Я б охоче! В такі дні треба, щоб поруч була рідна душа... Тільки... Розумієте, Ксеню Іванівно, у Яни влітку має народитись сестричка чи братик...
Ксенія Іванівна обняла Марію за плечі:
— От Яна зрадіє!
— Він у тридцять років очолював правління найбільшого і наймогутнішого концерну світу. То був останній концерн в історії. І от тепер, маючи понад сто років, ця геніальна людина звалила на свої плечі таку роботу! Потрібна справжня велич духу, щоб через довгі десятиріччя пронести свою зненависть і рішучість відомстити!
Це скидалося на емоції. Яна з цікавістю скосилась на Фрада.
Він довгі роки плекав свій задум. Разом з кількома відданими людьми знайшов це плато. Дальший план складався з трьох розділів: по-перше, треба було знайти спеціалістів; по-друге, виготувати промислове, наукове і побутове устаткування; по-третє, розмістити все це на плато... Найважчою була перша частина — люди.