Заговорив Кардашов:
— Основне завдання Надзвичайної Ради тепер полягає в якнайшвидшому завершенні оборонних робіт. Злочинці вже мають певні запаси зброї, а ми тільки налагоджуємо виробництво. Треба їх випередити. Тільки за такої умови господарем становища стане людство. Все це вимагатиме надзвичайного напруження сил і дуже точного маневрування виробничими ресурсами. Товариш Лансана вичерпно розповів про хід робіт на оборонних об’єктах. Треба, щоб кожен член Ради взяв під особистий контроль кожен такий об’єкт. Для цього доведеться роз’їхатися по місцях. Найближчі засідання знову проводитимемо по відеоканалах. Мені доручено здійснювати координацію наших дій і зв’язок. Дальша конкретизація плану знешкодження концерну великою мірою залежатиме від експедиції Барханова. Чи є міркування? Вернер запитав:
— Чому до складу експедиції увійшло тільки п’ять чоловік?
— Ми не маємо права сполохати злочинців, — відказав Таві. — Викриття експедиції може привести до загибелі учасників і зриву наших планів. Ті, хто вирушив у сельву, мають із собою все необхідне. Але вони і в цьому випадку наражаються на небезпеку.
Після цього Лансана закрив засідання Надзвичайної Ради.
Привал закінчився. Олексій узяв квантовий генератор.
Скільки не читав він про непролазні хащі тропічної сельви, а навіть не уявляв, що в природі може існувати отака суцільна стіна заростів. Сьогодні зранку члени експедиції вийшли з вертольота на березі невеликої річки і от уже котру годину прорубуються крізь цілком непролазну хащу.
Сонця не видно. Воно десь угорі, за суцільними кронами, за щільним плетивом ліан і заростями папороті. В хащі сіро-зелена темрява, тут мокро й нестерпно душно.
Олексій присів навпочіпки і повів променем генератора над ґрунтом. Тонке червоне лезо втопилось у зелені. Зашипіли розтяті стебла, пара повільно розповзлася в повітрі. Промінь в тисячу градусів перемішував густу зелену кашу.
Та ось уже всі стеблини, що заступили дорогу, підрізані, а непролазна завіса так само висить на шляху. Вона вчепилася пагонами в гілки дерев, її підтримує суцільна мережа ліан, тільки папороті неохоче хиляться до землі.
Випростався. Націлив промінь угору. Зелень посунулась, потекла вниз. І ледь помітний коридор розчиняється перед людьми, і вони вступають у нього, вище колін вгрузаючи в зрізану зелень. Іти важко, а вести — ще важче... Олексій присідає й ріже над ґрунтом, підводиться й ріже під кронами, і знову десяток кроків, і знову червоний промінь впивається в сельву.
Треба стежити, щоб промінь не був занадто довгим, бо можна зрубати дерево, і воно загуде, трощачи все навколо, і звисне поперек дороги. Це додасть зайвої роботи. А головне — це демаскуватиме групу. Їх не повинні помітити з повітря...
Ніби самим тільки ногам погано йти по рослинному місиву, а через це болить усе тіло... Олексій уже не присідає, а просто сидить на зелені й крає стіну. На нього кидаються хмари комашні, до нього поспішають мурахи — їм кортить пообідати Олексієм. Пилом, трухою, м’яким кольоровим градом комашня сиплеться на плечі, вбита захисним випромінюванням одягу. Олексій трохи подовжує промінь, щоб не так часто спинятись. І тієї ж миті — голос Барханова:
— Сухов, довжина...
Росте роздратування проти начальника експедиції. І він розуміє: знову заздрість. Бо навіть за таких умов Барханов зумів зберегти свою незворушність, а коли йому випадає черга бути ведучим, — він краще за всіх крас сельву.
Ні, ні, треба думати про щось інше. Олексій втомлювався боротися з собою, але згадувався Пуебло... Аргентинець останніми днями був як совість. Дивлячись в обличчя своїми очима-сливами, він тихо питав:
— Знову?..
Олексій спалахував, та не від сорому, а від досади: знову. З Пуебло він звик бути відвертим, відвертішим, аніж із собою. Альмейда все розумів. Він не читав моралі, а тільки радив.
— Настроюй себе на аналіз. Розумієш? Закрадається погана думка, а ти — геть її! Думай про Артема і Яну, про своє життя, про що хоч, але не давай місця підлій думці... Я розумію, що так важко, а що вдієш?
— Звідки воно в мені взялося? — аж стогнав Олексій.
— Не скигли. Ти гадаєш, є такі люди, яким би не довелось боротися з собою! Важко, а тримай себе в кулаці. Відганяй!
— Я думку віджену, а почуття залишається: "Ага, погребувала мною, он у яку халепу вскочила!.. Було б мене полюбити!"
— І про Артема так думаєш?
— Ні. Про Артема — ніколи.
— От бачиш. Ревнощі — що ж, дуже живучі. Люди вчаться відкидати їх у такі глибини, щоб і чути не було... Головне: ти відганяй думку, а почуття зловтіхи — воно трохи пововтузиться та й щезне.
Олексій і гадки не мав, що в цього метушливого, запального й закоханого в Яну аргентинця ясний і чіткий погляд на життя, вміння знаходити головне. А як він переніс зраду сестри... Жодного слова та й жодної згадки про Тересу. Він її страшенно любив, Олексій знав про це.
Закрадалася заздрість до Пуебло, що він така хороша людина. Доводилось думати про щось інше, пригадувати всілякі дрібниці, аби розвіяти увагу...
Це погано для Олексія, що Пуебло не пішов з експедицією.
Шарудить підрізана зелень, шипить пара, перемішується з випарами сельви, і повітря стає ще густіше... Солодко пахнуть рослини. Нога провалюється в рівчак, повний смердючої чорної багнюки, і вже в складках штанів звиваються п’явки, конаючи від розрядів наелектризованого одягу. Сухопутні п’явки швидко, як вужі, поспішають до людей, і дарма що вони гинуть — огида сіпає обличчям. Кисню немає: навколо парує, гниє, розкладається...
За Василем зеленим коридором іде Барханов. За ним важко дихає Гнат Петрович Соболь. Вони балакають поміж себе:
— А ота гілляста пшеничка, що я вам учора казав, колись давала не більше як п’ятдесят центнерів з гектара, — каже Гнат Петрович.
— П’ятдесят? — Барханов дуже дивується. Олексій не пам’ятає, щоб той так відверто виказував свої почуття. Мабуть, і самому Барханову стало неприємно, бо він тут-таки повторює: — П’ятдесят... Колись це вважалось непоганим урожаєм.
Це вже сказано байдужим тоном. Та Гната Петровича не обдуриш!
— А таки п’ятдесят. Ще, пам’ятаю, засперечались у нас люди: навіщо ж нам така гілляста, що дає всього на десять центнерів більше звичайної!.. Ви нам дайте "новосибірську", що всі люди сіють, то ж таки вісімдесят, а не п’ятдесят...