— Так.
— В Буенос-Айресі перш за все вирушайте до старого Гомеса — мене й досі не залишила надія, що Артем з ним зустрівся, — і до нашого представництва. Далі зорієнтуєтесь. І весь час підтримуйте зв’язок з нами. Запишіть мій шифр.
Яна машинально ввімкнула магнітний блокнот, і старий назвав кілька літер і цифр.
— Якщо треба буде викликати мене вночі, — викликайте.
— Що сталося? — з відчаєм спитала Яна.
— Я не знаю.
— Хто це все зробив?..
— Я не можу схиляти вас... до підозріливості. Я нічого не знаю, крім того, що останнім часом з Артемом працювали Сухов і Свирид, що вони, як і всі ми, зацікавлені якнайшвидше закінчити роботу, що вони віддані справі і... що вони єдині відповідали за передачу наукових даних до Академії. Я не можу уявити собі, що хтось із них причетний до цієї історії... Про єдине прошу: які б не були ваші переживання, розповідайте мені про все, що знатимете, що здасться ймовірним... На все добре. Скоро Фріско.
Старий вклонився. Екран згас. Яна нервово позіхнула. Потім з півгодини сиділа в заціпенінні на дивані. Не було жодних думок, тільки підсвідома нудьга виснажувала мозок і вся істота відчувала холодну спустошеність. Гудіння двигунів злилося з великою тишею Всесвіту, і не було жодного звуку, який би потривожив дівчину в її прострації.
Скоро втомилася сидіти і так само напівсвідомо підвелась, підійшла до вікна, притулилася чолом до скла.
І тоді гірка-гірка й тоненька, як волосина, думка зародилася в ній, зав’юнилася холодком навколо серця і раптом постала у всій неухильності: все, про що мріяла, на що сподівалась, заради чого мчала зараз крізь ніч, — все раптом зникло, як химерне видіння. А натомість світ сповнився чимось бридким і незрозумілим.
Яна спробувала відновити в згадці живе обличчя Артема і не змогла. Воно розпливалось, і в пам’яті темніли тільки загальні риси, виліплені глибокими тінями, — як уночі над Дінцем.
Тихо, як лунатик, перейшла маленький коридор і постукала до Олексія. Потім ще раз. Клацнули двері. Яна зайшла. Купе було таке, як і в неї, і вона, про все забувши, здивовано глянула на Олексія: а цей як сюди потрапив? Потім опам’яталась, сіла.
— Слухайте, Артем зник, його ніхто нікуди не викликав, все це була... провокація, а ви везете не наукові дані, а якусь нісенітницю. Треба виходити в Сан-Франциско.
— Ще раз, прошу, — хрипко сказав Олексій. Яна повторила дослівно.
— Навіщо?
— Ніхто не знає.
— Навіщо нам Сан-Франциско?
— Ми пересядемо до ракети.
— Як хочете. Що нам ракета?
— Я не знаю...
Напружувала увагу, щоб зрозуміти запитання Олексія і якось відповісти, та думки розбігались, і вона ловила лише окремі безглузді шматочки. Ракета... Місяць. Пінг-понг. Олексій. Десь тут був замішаний старий з Буенос-Айреса, на ймення Рудий. Кардашов. Ні, Кардашов у Москві, а тут щось інше, аргентинське. Чи Пуебло, чи Свирид.
Вона затулила обличчя руками. Нечутно прошепотіла:
— Я піду... Збудіть мене в Сан-Франциско. І не ворухнулась.
Потім знайоме відчуття пробігло шкірою. Опустила руки й глянула на Олексія. Він дивився на неї отим знайомим важким поглядом і, — Яна бачила, — зовсім не думав про те, що вона йому щойно сказала. Очі повільно повзли по її обличчю, шиї, напіввідкритих плечах. Халат розхристався на грудях.
Яна схаменулася, щільніше загорнула поли й підвелась.
— От що, Олексо, — сказала стомлено. — Я до вас прийшла не на побачення. Прийміть душ, я зроблю те саме, а тоді поговоримо. За п’ять хвилин я до вас постукаю.
Холодні джгутики води змили втому і відновили самовладання. Повітряний масаж повернув м’язам гімнастичну силу. Яна швидко одяглась і знову пішла до Олекси.
У того в купе палало все освітлення. Могло здатися, що з стелі кімнатку заливають сонячні промені. Олексій зустрів Яну, стоячи посеред купе. Він був офіційний, стриманий, у звичайному денному одязі.
Яна сіла до столу й виклала все, про що довідалась від Кардашова. В міру того, як вона говорила, він уважніше вглядався їй в очі, і Яна вперше читала в тому погляді не приховану пристрасть, а думку.
Перші хвилини мовчав. Яна вже помітила: поки Олексій щось скаже, він мовчки мучиться.
Підвівся, швидко вийняв із шухляди над диваном чемоданчик, а з нього — тоненький рулон плівки. Мовчки заклав у електронний апарат. Засвітився маленький екран: по ньому побігли ламані смужки.
— Записи зашифровані, — розчаровано протягла дівчина.
Олекса не відповів. Він дивився на екран. Яна зрозуміла: це була його стихія, він прекрасно читає будь-який науковий шифр. Повернув до неї обличчя — спокійне, скам’яніле. Провів рукою по світлому волоссю.
— Плівку хтось підмінив. Помовчавши, додав:
— Вийдемо в Сан-Франциско. Знову пауза. Ще одна фраза:
— Може, прихопимо з собою ваших друзів? Вони нам допоможуть зорієнтуватися в Буенос-Айресі.
Яна глянула здивовано: вигадає ж отаке!
— Не треба.
— Не завадить.
О четвертій ночі поїзд зупинився на вокзалі. Тут панувало штучне сонячне світло. По той бік широкої, як міська площа, платформи повільно рухався експрес — точнісінько як той, що з нього вийшли Яна та її попутники. То було північноамериканське трансконтинентальне відгалуження Залізниці.
— Омськ, — сказав хтось у натовпі. Яна здивувалась: чому Омськ? На вагонах по той бік платформи було написано: "Сан-Франциско — Нью-Йорк".
— І Марсель, — додав той самий голос.
Збагнула: то пасажири читали адресові написи на вантажних вагонах...
Ескалатор підняв їх до пасажирської галереї. Звідси відкривалося ціле місто двоповерхових вагонів. Вони стояли або поволі пересувалися, формуючись у поїзди, де-не-де витягувалися рухливими ланцюгами — виводилися на магістральні колії.
А за ними сяючими горами вогнів зводилося справжнє місто.
За кілька хвилин мчали в машині по шосе. З правого боку долинали потужні зітхання Тихого океану. Ліворуч котилися вогні. Вологе повітря лагідно й дужо струменіло крізь машину, хвилювало, як хвилюють теплі травневі вітри, будило терпкий сум за чимось щасливим і ясним, що весь час вислизало з рук людини...
— Москва нам замовила тільки два місця, — сказав Олекса. — Готуйтесь до перших неприємностей. Цілком реальних.