Митник відмахнувся від цього, наче від шитої білими нитками брехні. Або, ще гірше, наче це не мало ніякого значення. Запитав, скільки вона прожила в Канаді. Вона відповіла. Далі поцікавився, кому належить машина. Вона пояснила. Чи може він подивитися документи на машину? Так, безперечно. Так... її чоловік. А хто її чоловік, також американець? Уникає служби в армії? Ні? Не уникає? Але мешкає в Канаді. Вони живуть там уже півтора року? А чоловік там працює? Працює? А сама вона? Ні... Взагалі так... Це не справжня робота, не робота з твердою платнею, неповний робочий день у конторі... не справжня робота. Ллє ж їй платять за неї? Платять? Тоді це справжня робота, чи не так?
Рене спромоглася на посмішку, в якій була ледь уловима іронія.
— Але це справи не стосується, чи не так? Сер, я не везу ніякого краму, я збираюся пробути там якихось кілька годин!
— Яка, ви казали, мета вашої поїздки? — обірвав він.
Рене замовкла. Якусь хвилину вона не могла пригадати. А тоді враз заговорила, наводячи стільки подробиць, скільки могла, несподівано забажавши викласти всю правду:
— Я їду до навчального закладу... інституту... він називається Бюро соціального перевиховання... він утримується коштом Виконавчого комітету друзів Америки... організація... це громадська організація суспільного благоустрою...
Це, здається, переконало його; те, що Рене повідомила,— подробиці, імена, адреси — він ніяк не міг витлумачити на лихе. Минулого уїкенду вона й Еван познайомилися з молодою парою на вечірці у Віндзорі. Нові знайомі не брали шлюбу, проте живуть разом. У придбаному на спільні гроші будинку десь на південь від студентського містечка з ними мешкає ще кілька приятелів; всі вони американці з інших
штатів, жодного тутешнього. Вони здійснюють університетську програму суспільного благоустрою, захоплено розповідали про свої майстерні та недільні семінари, запрошували її при нагоді відвідати їхнє бюро, оглянути не так давно засновану бібліотеку і чимось допомогти їм у їхній діяльності. Вона була рада цьому запрошенню. Вона цікавилася роботою на ниві суспільного благоустрою і навіть сподівалася повернутися до аспірантури на кафедру психології чи соціології, якщо вони мають на це кошти.
Рене виклала все про себе так старанно, такпм школярським голоском, що митник, якось непевно хитаючи головою, наче й не слухав її. Він уже подивлявся на чималий хвіст автомобілів, які чекали проїзду. І... І саме цієї миті... Здавалося, він уже схилявся до того, щоб дати їй знак рушати, та через якусь незбагненну причину — без будь-якої на те підстави — він несподівано мовив:
—— Гаразд, набік.
Потім щось черкнув у своєму блокноті, видер з нього рожевий бланк і підклав під двірник на вітровому склі.
Рене була приголомшена — їй наче плюнули в обличчя.
Вона з'їхала з дороги туди, де з півдюжини машин стояло край тротуару. Це так її спантеличило, що вона навіть не встигла розсердитись. Була переконана, що митник геть чисто забув про оту метрику... з'ясував з її іміграційпої картки, хто вона така... з'ясував, що вона не являє собою ніякої небезпеки, нічим не загрожує. І однак, з примхи, вирішив перевіряти її. Дурниці, нема чого дивуватись. їй не варто так перейматися цим. Зрештою, такий порядок! Нічого страшного. Це звичайнісінький будній день, сонячний, теплий, з прозорим серпанком; вона перебуває не далі, ніж за півгодини їзди від дому, на той випадок, якщо б вони вирішили завернути її назад. Та її гнітило щось інше, зовсім не це. Прикро було признатись собі, що хоч як вона намагалася догодити цьому мер-вотнику, хоч як силкувалася причарувати його (що, правда очі коле?), з цього так нічого й не вийшло. її принижено. Ще добре, що вона тут сама, що ніхто не бачив і не чув цього неподобства... Обличчя пашіло. Слава богу, Еваиа нема поруч; він би вже вчинив сварку, і, можливо, його б завернули або й затримали, якщо митники мають право затримувати. Рене не знала як слід, яку владу вони мали насправді... В усякому разі, Еваи про це ніколи не дізнається. Він і справді пе знає, що вона збиралася відвідати бюро сьогодні після півдня; вона не відкривала йому своїх планів.
Молодик у мундирі гаркнув їй:
— Ви не вмієте читати, міс?
Вона поглянула вгору й побачила білий щит з великими чорними літерами: "Вимкніть двигун. На перевірку чекайте в машині".
Рене сиділа іі чекала. Розумніше не дратуватися... З автомобільної ніші вийняла атлас доріг і знічев'я гортала його. Штат за штатом. Блідо-рожевий, блідо-оранжевий, блідо-зелений, бузковий, блакитний. Канадські провінції, наче в уніформі, однаково блідо-жовті. Штати, провінції, території. Величезні водні простори. І, на жаль, ніяких пояснень. Проглянула атлас до кінця і раптом збагнула, що тремтить.
Навколо стояв шарварок. Гучно хряпали автомобільні дверцята. Поліцейська рація в патрульній машині, що стояла поряд... Радіоприймач у сусідній машині, оглушливе ревіння музики... Туди й пазад сновигали люди. Дехто у формі, Інші явно були подорожні. Хлопець у джинсах і зачіскою під Ісуса Христа вмостився з сигаретою на якійсь подобі прилавка; збоку від пього на підпорках рекламний щит. "Завітайте до Каліфорнії". Зворушливо, чи не так? Безвихідь.
ВИ
Ідіотизм... Рене хотілося б знати, що їй робити далі. Люди залишали свої машини й чимчикували з рожевими бланками до контори, товклися довкола, радились один з одним, а вона боялася вийти з машини, розпитати і мучилася через свою сором'язливість. Так можна просидіти й цілий день, пропускаючи всіх поперед себе. Припікало. Сонце в зеніті. Кругом галас радіоприймачів, галас людей... Через два автомобілі ішла ретельна перевірка заляпаної грязюкою присадкуватої машини. Хлопці, яких Рене запримітила перед цим, стояли, схрестивши руки, і дивилися відсутнім поглядом на митників. У юнака без сорочки жовте, як віск, обличчя. А скільки зневаги в очах!.. Він стоїть, схрестивши тонкі мляві руки, і спостерігає за митниками. На вигляд йому не більше, ніж вісімнадцять. Рене хотілось зустрітися з ним очима, порозумітися... адже у них спільна біда. Але хлопець не помічав її. Дебелий чолов'яга у формі й кашкеті перевіряв машину, підсвічуючи кишеньковим ліхтариком. Зазирав під сидіння. Речі хлопців стояли край тротуару — одна-сдииа валіза і дві вовняні спортивні сумки. Ось підняли капот... нарешті, відкрили й багажник... Але інспекторові все було мало. Рене відвела погляд, коли він сів навпочіпки, щоб зняти з колеса ковпак.