22Ь
ного заціпеніння, моторошного усвідомлення, ЩО ПІД бувається щось не те, щось невловиме, не підвладно їй. Чому він до неї не заговорить?.. Якийсь дотеп, на віть вульгарний жарт, навіть взаємні образи — все що завгодно було б їй милішим за це похмуре мовчання Вона спробувала посміхнутись йому. Врешті-решт вона біла. До того ж ошатно вдягнена. Дякувати бо гові, вона біла, а не чорна... Ціною величезного зуспл ля спробувала посміхнутися пересохлими губами і по чула у відповідь, як він наказав: "Відімкніть багаж ник". Якусь мить Рене не знала, що він має на увалі.,, але вона ворухнулась, прийшла до тями, розкрила су мочку і заходилася порпатися в ній, шукаючи ключ від багажника. Звичайно, він у неї був. Намагалася вибачитись, пояснюючи: "...Ключ дійсно в мене є, ало він зіскочив з кільця... він десь у мене в сумочці,., десь... В усякому разі, в багажнику нічого немає, нічо го немає в багажнику". Митник терпляче чекав, нон но, прислухався. Вона говорила тепер дуже знервоип но. Вона не могла не викликати підозри. "...Я ж таки маю цього ключа... Впевнена, що взяла його. Я..." Шн наказав їй висипати з сумочки все, що там було, нп автомобільне сидіння; вона автоматично підкорилапі. Невеличке портмоне... гребінець з відламаним держа ком (господи, ще й не дуже чистий)... ще кілька на перових серветок... заколки для волосся... помада.., записи, список покупок, назви книжок, все, що нона мала зробити або купити... адреси... пара сережок, ямі вона зняла у театрі кілька тижнів тому й про які ;ш була... "Дайте-но я гляну на них",— сказав митним. Вона подала сережки. Він оглянув їх; мабуть, секунд тридцять він стояв і роздивлявся їх, хоч там ні на що було дивитись — звичайна пара сережок із штучного нефриту, ледь потьмянілі кліпси, одразу видно, що де шеві... В цю хвилину на протилежному кінці митниці зчинився гвалт: якісь негри, збуджені голоси, провий липий, нлче дитячий, лемент. Що за чортівня? Що за чорті ніш? Інспектор метнув туди стривожений погляд. Інші службовці рушили на галас. Одним махом инкинунши ноги, з патрульної машини вискочив поліцейський у формі, яка скидалася на костюм для вер-iitttoY їзди. Топка сигара затиснена в зубах...
Галас одразу вщух; інцидент вичерпався.
Гене знайшла ключ. Відчинила багажник. Слава Сиігу, що зуміла відімкнути його; часом це їй не вда-шілосі"... Всередині порожньо, тільки старе запасне колего та кілька насінин платана. Певно, їх вітром нанесло туди, коли Бван якось навесні відчиняв багажник. Платанові насінинки у своїх крилатих футлярчиках. Звичайно ж, це були звичайнісінькі насінини... Проте митник підібрав одну з них і став пильно роздивлятися. Він навіть підняв свої окуляри від сонця, щоб краще бачити.
Гене чекала. І несподівано згадала: їй можуть влаштувати тілесний обшук. їм варто тільки захотіти. Шнкл-митниця кудись відведе її, попросить скинути иге з себе і... їй стало млосно, потемніло в очах. Вона иблідла, тремтіла і, поза всяким сумнівом, здавалася имнною, винною, як і всі інші. Лише кілька днів тому нона чула в бакалійній крамниці, як дівчина попереду розповідала касирові про свою вісімнадцятилітню гостру та її друзів, котрих обшукали, коли вони проводили митний огляд при в'їзді до Сполучених Шта-tln. Тоді Рене ще не брала до серця отієї коротенької, сноппеної гіркоти й відрази розповіді, яка не обходили її. Тих молодих людей роздягли і обшукали голих. НІ, ІІ Рене нічого такого не робитимуть... Тепер митник дивився на неї, немов обдумуючи її долю: жити Ні, чи вмерти. А, може, він укине назад насінину пла-taiia, зниже плечима, клацне ґречно кришкою багажника, витисне з себе професійну криву посмішку і пропустить її, махнувши рушати...?
Він пропустив її, махнувши рушати.
...Через квартал знак показував, що проїзд заборонено. Напрямок руху змінився, звідусіль сунув транспорт, і Рене розгубилася. Вона відчула, як голова стала зовсім порожня. Здавалося, їй так і не пригадати, чому вона опинилась тут, у Детройті. Бульдозери, підйомний кран для руйнування будипків, гуркіт пневматичного молота. Перевірка скінчилася, вона поза небезпекою, нічого не трапилося... нічого не трапилося... Зболена, слабка. Під ложечкою розливалася млість. Бваи ніколи не дізнається, ніхто ніколи не дізнається... їй не слід нічого розказувати йому... Та чому вона тут? Чому? Чи ж не дивно мчати за адресою, надряпаною власноручно на якомусь клапті паперу... не відаючи заради чого їдеш... Раніше вона й уявити не могла, що її охопить таке нестримне бажання бачитися з тими людьми. Чи судилося їм стати друзями? Колись у майбутньому?.. Цілком можливо, можливо. Вони повинні подружитись. Все повинно скінчитися добре. Можливо. Бажання сентиментальне, але здійсниме. Евана вони не зацікавили, але... Вона перечікувала під знаком заборони проїзду, намагаючись розібратись в автомобільному русі. Рене знала, куди хотіла дістатися, але як туди втрапити?