Мама знов щось сказала, повторюючи,— сестра вдала, що не почула, чи й справді не чула,— була, мабуть, сердита на маму, яка примусила вчити урок. Ніна до навчання особливої охоти не виявляла ніколи, двічі втікала навіть з дому, аби тільки не ходити до школи, і вони вдвох шукали її. Ловили, тягли додому, і мама била її ще по дорозі.
Так і по діждавшись од Ніни відповіді, мама ще раз провела по лобі, глянула па вікно. Варя відсахнулась, але мама встигла, мабуть, щось помітити: на кухні пролунав здушений вигук. Тоді Варя, побоюючись, що вони там
перелякаються на смерть, оббігла хату, одчинила незамк-нені двері...
Вже стояли обоє й застигло дивились на неї. Ніна все ще тримала підручник, а мамине обличчя було біліше од піни в ночвах.
— Мамо, де я,— сказала Варя.
Лице мамине здригнулося, воно наче стало кришитись, обламуватись, видираючись із крейдяної застиглості. Ніна ж пожбурила книжку, з пронизливо-радісним вереском кинулася до сестри, повисла на шиї. Вищала так відчайдушно, що у Варі одразу задзвеніло в голові.
— Ну, дурна!.. Ну, божевільна!..— Мама, плачучи й сміючись водночас, вже підступала до Варі.— Та дай же хоч мені обійняти!
Вечеряли тут же, на кухні. їли картоплю, дрібну, як горох,— мама казала, що й це слава богу, в людей і такої немає.
— Цілий лантух дістали! — похвасталась Ніна, затихаючи по три картоплини одразу до молодого веселого рота. Вона дуже виросла за оці роки, виросла, вилюдніла, як кажуть у нас, і стареньку сатинову блузку вже одди-мали гострі, наче в кози, груденята, яких вона ще не розучилася соромитися, але якими, мабуть, вже навчилася пишатись. Ознака ж дорослості!
— Та ти зовсім уже дівка! — сказала Варя ласкаво.
— Дівка, дівка! — пробурчала мати.— На вулицю так і труситься. Хоч припинай.
— Ай! Таке й етикете! — надула губи, а очі сміялись.
Мама ж дуже змарніла, зблякла, на обличчя, на добрі
очі її сіренькою плівкою лягла звична втома. Навіть поява дочки не змила ту плівку.
— Отак і живемо,— зітхнула вона.— Яка там зарплата в прибиральниці. На хліб ледь-ледь вистачає.
— Мама ще й білизну людям пере! — похвалилася Ніна (ночви біліли горою білизни).
"Ну, цього більше не буде!" — вирішила Варя. А вголос сказала:
— Нічого, мамо, тепер буде по-іншому!
— Спасибі, дочко, хоч на доброму слові,— відповіла тихо мама, і Варю знову різонуло по серцю: "Яка ж я була невдячна й жорстока!"
Лягли спати опівночі. Варі постелили в кімнаті од вулиці, на її ж таки ліжкові, й простирадло, і подушка, і ковдра, і наволочка з акуратною латкою — все було
знайоме до щему: лигає зараз, випроставшись усім тілом, відчула по-справжньому, що вона таки вдома, і це відчуття не лишало її навіть уві сні... Випроставшись, Варя аж розсміялася радісно, а тут ще постукала мама. Обережно прочинила двері, спитала пошепки:
— Ти, дочко, не спиш?
Пройшла до кімнати, примостилася скраєчку на ліжку. Варя потягла ковдру на себе (затулила плече, яке, як завжди, палило вогнем щовечора), посунулась, даючи мамі місце. Мамина рука ласкаво пройшлася по доччиній голові, обережно торкнулася плеча.
— Болить?
— А чого має боліти? — відповіла Варя бадьоро.— Давно зажило.
Мама зітхнула: не повірила.
— Ти, дочко, думаєш, я від жиру вдруге заміж вийшла?..
— Мамо, не треба!
Але мама пе замовкла: була в тому стані, коли мусила виговоритись. Вилити накипіле.
— Біда мене заміж випхала. Чорна біда... Ні дро-вець же по було, мі шматка хліба в хаті.— Мама розповідала спокійно, буденно, мов не про себе — про когось чужого,— тим важче було її слухати.— А тут іщейНіпка зовсім одбилась од рук. На чотирнадцятому годочкові надумалась виходити заміж... Я не писала, тобі й без цього мороки хватало...
— Заміж? За кого?
— За такого ж дристуна, як і сама. Разом і вчились... До загсу ходили — розписуватись. Добре, що там хоч люди розумні були — відмовили, а то привела б зятька па мою бідну голову. Я вже й била її, й замикала в коморі, і вмовляла — як об стінку горохом! Ти ж знаєш, яка вона в нас...
Що знала, то знала: впертішої сестрички ще світ не родив. Пригадала, як колись, у дитинстві (Ніні тоді було років чотири — не більше), сестра влетіла до хати:
— Ма, там дядю хоронять! Пустіть мене па похорон!
— Тебе ще там не хватало! — відповіла мама сердито.
— Пу пустіть!
— Сиди н пе рипайся, бо деркачем нагодую! Сідай ото снідати!
— Не хочу!
Набурмосилась, бубонить щось під ніс.
— Що ти там бубониш?
— Оце помру й на похороні не побуваю!
Мама й розсміялась — не витримала. А Нінка, підстерігані хвилину, шаснула з хати.
Таки побувала на похороні! Хоч і перепало потім од мами...
— ...А тут чоловік проситься в прийми, — снувалася сумна мамина розповідь.— Прийшов з війни — од хати лиш згарище, а сім’я на кладовищі: всі до одного загинули. Бомба в хату як вцілила, то вони як ото спали, то вже й не прокинулись... Подумала я, подумала, поплакала над похоронкою татовою та й згодилась: який не е, а все ж буде Ніні батько... Та й рука чоловіча в домі ой як потрібна!.. Вийдеш заміж — взнаєш сама...
— Я заміж не вийду! — відповіла швидко Варя: пригадала іменини й двох лейтенантів.— Невелике це щастя!
— Та воно-то так,— погодилась мати,— Тільки ж і птаха найдрібніша собі пари шукає. А ми все-таки люди... Тож пристав він до нас, і чоловік непоганий, неп’ющий та працьовитий, і до Пінки жалісливий; все, бувало, уроки з нею учить: "Оце й я десятирічку закінчу, та разом і до інституту поступимо",— не раз жартував. 1 Нінка до нього пригорнулася, татом тільки й називала... Жити б та богові дякувати, аби ж не ті рани прокляті! Рани ото його і в могилу звели: за півроку поклала в больницю, а звідти вже прямо па кладовище...
— Де ж ви його поховали?
— Та недалечко, на кладовищі новому. Ми з Ніною щонеділі провідуєм...
— Я теж з вами піду.
— Підеш, чого ж... Ото, дочко, так: аби знала, де падатиму, сіна загодя постелила б...
Мама замовкла, думаючи про щось своє, темна її постать од думок тих аж горбилась, і Варя, дивлячись з жалем на маму, сама собі обіцяла, що робитиме все, аби вона була щасливою.
— Ну, спочивай уже, дочко,— сказала, підводячись, мама.— А то, бач, і заснуть не даю.