— Почекайте, я скоро вернуся,— сказала вона.
— Куди?
— Туди он, по візок!
Ковальчук ще щось гукнув їй услід, щось, певно, запитував, та їй уже було не до нього: над головою, щораз наростаючи, висло грізне гудіння. Вона бігла щосили, з тим гулом наввипередки, хапала гаряче повітря.
Таки встигла добігти. Зупинилась, вхопилася за стовбур молоденької яблуні з обнесеним листям, бо зовсім потемніло в очах, а серце бухало так, що боліло в скронях. Міцно заплющила очі, видушуючи млосну темряву, а коли розплющила, побачила одразу ж візок.
Візок лежав посеред вулиці, довгий, як човен, перекинутий набік: верхнє колесо блищало відполірованим залізом. Варя метнулась до нього (літаки вже, здавалось, ходили по її голові!), вчепилася в товсту дошку, потягла на себе, намагаючись поставити на колесо. Візок був важкий, наче танк, але вона його таки поборола, і тільки перекинула, тільки вхопила довжелезне, як у гарби, дишло, як із сусіднього двору, немов тільки того й чекаючи, вискочила жінка. Огрядна, майже вдвічі більша од Варі, в пуховій хустці зимовій, вона вчепилася у візок, щосили потягла на себе.
— Не оддам! — захрипіла вона, божевільно виконуючи очі.
— Це для пораненого!.. Для пораненого! — закричала їй Варя, але жінка з ще більшого люттю вчепилася у візок.
— Людоньки добрі, грабують!
Варі здалося, що навіть мертві заворушились довкола. Схлипнула, шарпонула на себе візок, намагаючись видерти його в жінки, аж тут зверху прорізався крижаний отой шурхіт, який кидає навіть найсміливіших на землю,— Варя ие впала, лише, заплющивши очі, щосили вчепилася в дишло. Війнуло, дихнуло чорно в обличчя, вдарило, землю гойднувши, обпалило вогнем. Візок шарпонувся, наче живий, затріщав, затрусився, Варя, все ще не вірячи, що лишилась живого, розплющила очі.
Перше, що побачила,— посічені дошки. Потім — поруч вирву, яку щойно копнуло: ще парувала, мов знята з вогню. І товсту, до неї обернену, жіночу сідницю. По-собачому викидаючи руки та ноги, жінка швидко рачкувала в двір.
Варя не стала чекати, поїси жінка отямиться,— щодуху покотила візок’. Вгору, подалі од хутора.
Німці знову заходилися бомбити. Тільки вже не внизу, а вгорі, до нещодавно була Варя. Весь гребінь заволокло каламутною млою, там повсякчас вибухало, вибухи зливалися в суцільний гуркіт, і тоді земля починала тремтіти, мов у пропасниці. Варя давно лежала б, прикривши долонями потилицю, коли б не лейтенант, не комроти, який чекав на неї. Схлипуючи, запалено дихаючи, вона вперто тягла візок, що з кожним кроком ставав важчий і важчий. Її вже аж водило, аж очі рогом лізли,— відчуваючи, що от-от упаде й помре, Варя зупинилась перепочити.
Все довкола огорнулось червоною млою, гойдалося то вправо, то вліво, то вгору, то вниз,— Варя знову щосили стулила повіки, видушуючи нудотну тьму, і на якусь мить розслабила руку. Візок наче на це тільки й чекав — вирвався, покотився назад. Все швидше, швидше, вихляючи, підскакуючи на вибоїнах; Варя застигло дивилась, як, виблискуючи глузливо колесами, проклята споруда втікає од лої, і ніяк но могла побороти тієї застиглості. Коли візок, підстрибнувши востаннє, повернув різко набік і перекинувся, вона, застогнавши од ненависті, кинулася вслід.
І знову, на колеса поставивши, вперто цупила вгору. Вже нічого не чула, не бачила: серце бухало так, що вона вся аж здригалася, кожен подих пронизував болем, шкіра на обличчі стягнулася болісно, мов обпечена.
Зупинилася, бо відчула: от-от розірветься серце. Впаде й не встане. Хиталася, щосили вчепившись у дишло, боялася глянути догори: не знала, скільки пройшла і скільки ще лишилося.
ї тут їй захотілось заплакати: від образи на Ковальчука. Вій же бачить її, не міг не бачити, як вона мордується, і не поспіша їй на поміч. Лежить на травичці, вигріває своє черево! Варя його зараз так ненавиділа, що не знала, що йому зробить, коли добереться!
Рушила знову. І — диво! — їй стало легше. Побігла, боячись, що от-от навалиться втома. Вп’ялася зором в біліючі плями, чіплялася за них з усіх сил, і вони, погойдуючись, повільно наближались до неї.
А коли підійшла, коли зупинилась п’яно, тоді зрозуміла, чому Ковальчук не поспішав їй назустріч: поруч, розметавши траву, жовтіла воронка. Ковальчук лежав, уткнувшись оббинтованою головою в землю, а поруч валявся трофейний автомат з прямим, як пенал, магазином і ще один пенал виглядав з-під руки. Він, очевидно, саме набивав магазин, коли вибухнула міна. Фуфайка на спині була пошматована так, що не лишилося й місця живого, земля аж набрякла од крові. А по шиї, непорушній, застиглій, з глибоким, як у підлітка, брехунцем, вже повзали перші комахи.
Поставивши боком візок, Варя кинулась до лейтенанта.
Лейтенант був живий: так же посмикувалась права брова, пульсувало повіко. Смерть цього разу оминула його, всадивши всі осколки в Ковальчука.
Варя витягла з-під нього шинелю, застелила нею візок. Оглянулася, чи немає чого під голову,— окрім трави, нічого не було. Згадала про санітарну сумку — сумки теж не було. Хоч могла заприсягтись, що недавно ж висіла. Мабуть, скинула, бо заважала тягти візок. Коли, не пам’ятала й сама.
Тоді вона розстебнула ремінь, зняла фуфайку. Акуратно згорнула, поклала в голови. Тепер можна було заходжуватись біля пораненого.
Він наче вдвічі поважчав. Варя аж губи кусала, відриваючи тіло від землі, до якої він наче приріс. Підважила, потягла з останніх сил до візка. Поранений застог-
пав, тонко й жалісно, вона знов мало не заплакала од жалю до нього. "Ну, милий, ну, хороший, потерпи ще трохи!" Не помічала, як стогне й сама...
І коли врешті підсадила його на візок, і вклала, як слід, і підібрала трофейний отой автомат (робила все, наче уві сні), лягла й сама: на землю, поруч з візком. Лежала, заплющивши очі, що так і горіли, а земля тремтіла під нею, не давала й хвилини спокою.
Застогнавши од власної рішучості, вона розплющила очі. Звелася. Так важко, наче їй було принаймні сто літ. Взялася за дишло, рушила до річки.
Тепер було легше: візок котився сам і вона його лише притримувала.
В’їжджаючи в хутір, згадала про жінку. Зупинилася, взяла автомат, повісила на груди. Хай тільки спробує ще раз вчепитись — стрілятиме!