Вона смакувала шампанське, я дудлив коньяк. Марійка ледь пригубила, але й цього було досить: тугенькі щоки її ще більш розцвіли, очі заблищали. Вона вже не так соромилась, і голосок її лунав, наче дзвіночок.
— Вам, Володю, треба обов’язково познайомитись із Марійчиним татом,— коханка моя не забула своїх обов’язків свахи.— Він видатний учений. Марійко, ти сказала Володі, хто твій тато?
— Не казала.
— її тато — доктор медичних наук, професор...— Назвала прізвище відомого в Києві спеціаліста-ігедіатра. Я, здається, десь навіть читав про те, що йому присвоїли звання заслуженого лікаря.
От тобі й Марійка! Вже пильніше подивився на дівчину, і тут мені наче пелена спала з очей; та воно ж до біса гарпопько! Не красуня, звісно, до красуні далеко, але таке щось свіже й мило світилося в її чистому обличчі, в невинних очах, що мені мимоволі захотілося взяти її під захист. Від кого — по знав іще й сам.
І коли прийшла пора прощатися з гостинною господинею і попа сказала, що я повинен провести Марійку додому, я охоче згодився.
їхали в метро, потім на електричці. Марійка тулила до себе нарциси, наче боялася, що їх хтось відбере. Візьме й висмикне з рук: "Тобі ще рано!" І в метро, і в електричці не розмовляла зі мною: їй, напевно, здавалося, що всі тільки на неї й дивляться.
В цьому містечку мені вже довелось побувати: читав лекцію для молоді цегельного заводу. "Кохання і шлюб в соціалістичному суспільстві". На мої лекції не треба зганяти людей, тож і тут велике приміщення Палацу культури тріщало од люду, прийшли і молоді, й уже літні, а після лекції була злива запитань. Серед них і постійне: "Ви одружені?" — написане жіночим почерком. Нині таких уже не пишуть, роки не ті, та й не спадає, мабуть, на думку, щоб такий чоловік та був неодружений, а тоді надіялись: а раптом ще вільний? І підходили потім, по закінченні. "Я теж незаміжня!.. Я теж!.." — аж кричало в очах.
Ми йшли довгою й дужо тихого вулицею, я був, як кажуть, на коні і все говорив,— про що, не пригадую зараз, хоч Марія, теперішня дружина моя, твердить, що иам’я-тає кожне моє слово. І все відраховує од того вечора: "Це сталося через рік після того, як ви мене вперше провели". Виявляється: її тоді вперше в житті проводжали!.. Тож ми поволеньки йшли довгою й тихою вулицею, і все було оповите таємничою темрявою, що мимоволі призводить до мови притишеної, до теплих обіймів, і Марійка, коли вже стала моєю дружиною та не соромилась мене (й досі звертається до мене лише на "ви") призналася якось, що всю дорогу додому чекала, що ось-ось я обійму її, і все аж обмирало в ній від отого чекання. Я ж про те й не думав: знав, що моє нікуди од мене не дінеться, тому й не квапив події. Дививсь на будиночки, повз які проходили, дивився і з досадою думав: "Професор, доктор наук, а отаке втелющити: обміняти міську розкішну квартиру (бо яка ж іще могла бути квартира в медичної зірки!) па одну з цих халуп!" Мене аж жаль розбирав, що я не познайомився з Марійкою раніше, щоб відрадити її татуся від отакого божевільного вчинку. Хіба не можна було помінятись квартирами в межах Києва?
— Ви враз замовкли,— пригадувала потім дружина.— І мені здалося, що я вас чимось розгнівила.
— От ми й дійшли,— мовила тихо Марійка.
Я глянув на їхнє подвір’я, і в мене одразу ж одлягло од серця: за новеньким парканом стояв двоповерховий модерний будинок кімнат на п’ять, і великі вікна його всі до одного світилися. Щось веселе, святкове, нестримне було в тому світлі.
— У вас зараз банкет? — спитав я зачудовано.— Чи прийом іноземної делегації?
— То татко вмикає світло щовечора.
— В усіх кімнатах?
— В усіх.
Дивний татко. В яку ж копієчку йому влітає ця ілюмінація?
— Після смерті нашої мами татко не переносить темряви,— додала Марійка печально.
Я, здається, сказав, що розумію її татка. А сам собі подумав, що треба прощатись. Дозволив собі знову поцілувати її прохолодну долоньку, спитав:
— Я вас якось відвідаю. Можна?
— Приходьте,— видихнула вона.— Ми з татком будемо раді.
"Ну, як зрадіє татко, ще невідомо",— подумав я.
їй же на прощання сказав:
— Я буду про вас думати. Дозволяєте?
Вона не відповіла. Лише стояла, поки я завернув в іншу вулицю.
Повертаючись, я думав про неї. Про неї і її вченого татка. Відчував, що Марійка сподобалась, отже, буде не байдужою мені, коли ми одружимось. Не уявляв шлюбу, побудованого лише на тверезому розрахунку. Сам про це тверджу майже щодня з трибуни. То в капіталістичному світі, де все продається й купується, де любов між чоловіком та жінкою — найчистіше, найсвятіше з людських почуттів — оцінюється чистоганом, дзвінкою монетою... "Стій! — зупинив я себе.— Ти ж не на трибуні!.." Отже, Марійка мені сподобалась: з такої незайманої глини можна ліпить що завгодно. І я таки виліплю: ідеальну дружину, вірну супутницю, дбайливого охоронця родинного вогнища... Спіймав себе на тому, що знову думаю звичними фразами, й аж поморщився. Хоч морщитись, власне, було нічого: це ж усе професійне. А я пишався своєю професією...
Толе Марійка мені по-справжпьому сподобалась: сам паче омився в її чистоті. Сподобався і їхній будинок: двоповерховим котедж з широкими вікнами, великим балконом, модерним дахом, па якому щовесни та влітку можна приймати сонячні ванни. Простір, тиша, легкий вітерець,— я аж очі заплющив, уявивши себе на дахові... Потім ванна, душ... А внизу, в одній з кімнат, влаштую гімнастичний зал. "Цікаво, які там заввишки кімнати? — спалахнула думка.— Якщо два шістдесят, то якраз влаштуєш! Треба буде обов’язково спитати Марійку. Можна ще прибудувати приміщення: в татуся грошей вистачить. З величезними вікнами, з басейном. Професор, напевно ж, не буде заперечувати, а в мене вистачить енергії й хисту зробити ту прибудову..."
Розмріявся — незчувсь, як і приїхав. І тут мене наче в груди стукнуло: вперше після того, як ми познайомились, я забув про коханку. Глянув на годинник: пів на дванадцяту. Снить? Не спить?
Зайшов до телефонної будки, набрав її номер.
— Слухаю.— Голос ясний і незаспаний.
— Це я.
— Ти?... Так рано?.. ІТсвжо по сподобалась?
— Після тебе?
Вона розсміялася втішено. Сміх її аж дзюркотів, пере-