З цього все й почалося.
Якось у мене вирвалось:
— Як би я охоче з тобою одружився!
— Ти?.. Зі мною?..
Звівшись, вона вражено подивилась на мене, а потім упала на спину й розреготалася.
— Я не сказав, здається, нічого смішного...
— Ти... зі мною... Ох, пробач!..— Вона все ще не могла опанувати себе, сміх душив її, сльози набігали на очі. Я ж, зрозумівши, що н неї не було навіть думки вийти за мепе заміж, образивсь по-справжньому.
■— Звісно, що я такс супроти твого чоловіка!
— Пробач, милий, пробач... Але ж це так смішно: ти — лі мною.— Вона вже честилась до мене, горнулась усім тілом.— Ну, годі, не сердься. Я ж не жінка, я — кішка... Тобі доводилося жити з шінкою-кішкою?..
Згодом спитала:
— Ти й справді хочеш одружитися? Завести сім’ю?
— А що ж тут поганого? — Я ще сердивсь па неї.— Думаєш, приємно з дня у день повертатися в неприбрану кімнату? Давитися по їдальнях супами й котлетами?
— Бідний мій, бідний,— погладила вона мене, наче малого.— Тебе й справді варт пожаліти. Ну, нічого, ми щось придумаємо. Спробую підшукати тобі наречену. Тобі які подобаються: блондинки, брюнетки? Серйозні, веселі?
— Такі, як ти.
— Таку, як я, не знайдеш,— сказала вона категорично.— Я — в єдиному екземплярі. Прочитай і передай іншому...
— Тоді хоч подібну до тебе. Щоб мала хоч десяту частку того, що є в тобі.
Вона серйозно кивнула:
— Спробую щось підшукати.
Отак жартували ми з нею, власне, жартував лише я, бо якось серед тижня вона подзвонила мені на роботу:
— Милий, ти можеш сьогодні завітати до мене? Я, здається, знайшла те, що треба.
— Що ти знайшла? — Я вже забув про нашу розмову.
— Наречену.
Трубка в моїй руці одразу ж поважчала:
— Ти що — серйозно?
— Затям, дорогий: жінки ніколи цим не жартують... Отже, до вечора... І купи букет квітів, краще нарцисів. Ми дуже юні й кохаємось у квітах. Па, дорогий!
Клацнуло, єхидно затукало, а я все ще сидів приголомшений...
Подумав, що вона вирішила мене розіграти. Взяти на бога, щоб подивитися, як я примчу рівно о сьомій з букетом в руках. Вже хотів був їй подзвонити, що сьогодні не зможу, але тут щось підказало, що це таки не жарт.
Глянув на годинник: рівно п’ять.
Зайшов до перукарні підстригтися, поголитись. Самому приємно, коли шкіра на щоках туга і єдвабна. Побував на двох ринках, поки надибав нарциси. Бісова тітонька по моїх очах побачила, що без нарцисів я не одступлюся од неї: заправила таку ціну, наче вирощувала їх на чистому
золоті. Подумки її проклинаючи, змушений був розстатися з грішми.
Ніс нарциси, і мені все здавалося, що не квіти тримаю — жмут троячок.
— Приніс?.. Молодець!..
— Ох, яка ти красуня! — Ще ніколи не була вона такою звабливою. Й оця нова сукня — як вона пасувала до її зеленавих очей!
— Тс-с-с,— лукаво притулила вона палець до вуст.— Ми не самі,— І вже голосніше, щоб було чутно й там, у вітальні: — Проходьте, Володю, ми вас заждалися! Квіти?... Боже, яке чудо! Марійко, ноглянь-но: твої улюблені квіти! Як ви вгадали саме ці квіти купити?..
А очі сміялися.
Те, іцо звалося Марійкою, було дуже юне і ще більш сором’язливе. В неї аж шия взялася вогнем, коли я поцілував їй руку.
— Володимир.
— Марійка,— І, повірте, присіло в кніксені! Мов гімназисточка перед учителем.
"Ви давно з пелюшок?" — лодумалося мені, але, звісно, не сказав цього вголос. Вказав зовсім інше:
— Це — вам.— І простягнув їй нарциси.
Тут вона почервоніла так, що незручно було на неї й дивитись. Оглянулась на мою коханку: брати? не брати? — взяла. Стояла н, мабуть, не знала, що далі робити з квітами.
— Давайте я їх поки що поставлю у вазу. Заради таких квітів щось і випити варто. Як ви, Володю? Тоді я. приготую швиденько закусь. А ви тут не нудьгуйте без мене. Володю, розважайте нашу гостю.— Вона вже відверто втішалася незвичайною ситуацією, відьмині очі її так і палахкотіли від утіхи.
Ми залишилися вдвох.
— Ви в якому інституті навчаєтесь?
Спалах рум’янцю, ледь чутний голос:
— Я ще в школі... В десятому...— Облизала губи, додала: — Татко хоче, щоб пішла до медичного.
Бракувало, щоб мене віддали до суду за розтління неповнолітньої.
— То, може, ми з вами хоч сядемо?
Слухняно сіла, стулила цнотливо колінця. Спідничину осмикнуть не наважилась.
— Гм... гм...— прочистив я горло.— Ви з батьками живете, чи може, самі?
— З татком.— Щось гойднулося в її худенькому личку — тепле й ніжне. Та одразу ж заступилося сумом.— Мама померла. Два роки тому...— І вперше насмілилася звести на мене очі. Подивилася так, наче в моїй волі було повернути їй матір.
Я помовчав хвилину, віддаючи шану покійниці. Печально похитав головою.
— Мама ваша була дуже хорошою?
— Так...
Я думав, що б іще запитати.
— Ви живете в Києві?
— Ні. Ми помінялися... Татко, як мама померла, в тій квартирі жити не міг...
Вона ще й не з Києва! Добру ж наречену підшукали для мене!
— І де ви живете, якщо не секрет? — Хоч мене це, признатися, зовсім не цікавило: не уявляв свого життя поза Києвом. А приводити когось у свою тісну комірчину (після розлучення я й моя колишня дружина розміняли ізольовану однокімнатну з усіма вигодами ще й з телефоном квартиру на дві кімнати з сусідами), приводити до себе я не збирався....
— Недалечко... До Святошина метро, а там електричкою... П’ятнадцять хвилин.
Тут повернулася з кухні моя лукава коханка.
— Не скучали?.. Ну, от і мило... Марійко, допоможи накрити па стіл. А ви, Володю, дістані.то напої. Отам, у барі.— Це вже для Марійки, бо, де стоять напої, мені не треба було пояснювати. Скільки разів вона посилала мене до серванта: "Принеси шампанське".
Я приносив два келихи, пляшку шампанського, а вона вже сиділа й чекала, поки я наллю вино. Мені часом здавалося, що коли б вона отак, голою, вийшла на вулицю, нікому й на думку б не спало обуритись або затюкати.
Ось він, цей келих, я його одразу ж упізнав по сліду од помади (після поцілунків вона одразу ж бралася за помаду: "замітала сліди"). Взяв той келих, поставив навмисне перед нашою гостею: "Ось тобі за наречену!" Не збентежилась навіть:
— Марійко, подай той келих сюди! Я, здається, з нього пила. А тобі ось цей.
І воно, пташеня жовтороте, нічого не відаючи, помінялося келихами.