Ну, холодильник такий нам ні до чого, він і в хату нашу не вліз би, а для шпиталю якраз: хворим продукти свої зберігати. Передачі ж несуть, паче там голодуха: і ковбаси, і яйця, й молочні продукти, і печене, й варене.
Уявляєте, що там було б, якби кожен тримав те все у палаті, в тумбочці? Тож і завели холодильники: по одному на коридор.
— Холодильник бачив? — спитав тато Максима, коли той вперше прийшов його провідати.
— Німецький?
— А який же іще!
— Гарна машина.
— Гарна то гарна, тільки до пуття не доведена. Куди ті німці й дивилися!
— А що?
— А ти хіба не чуєш?
Прислухавсь Максим, не чутно нічого. Та ось повітря здригнулося, загуло, мовби десь появився літак.
— Гуде,— сказав Максим.
— Отож-то й воно, що гуде! Як компресор увімкнеться, то він аж підскакує.
— Може, так і треба?
— Розкажи кому іншому! — розсердився тато.— Учили тебе! — Тато мав на увазі сипів диплом.— Мотор як слід не закріплений. Там мають амортизатори бути, десь і зірвалося... А ти — так треба!
Максим пішов, тато ж лишився' у шпиталі. І все прислухався до холодильника. І вночі прислухався, і вдень. Іншим хворим байдуже: гуде? То й хай собі гуде на здоров’я! Тато ж про холодильник не забував ні на мить.
Знайшов завгоспа, довго його умовляв, щоб дозволив досередини заглянути. Врешті умовивши, ледве дочекався невістки:
— Принеси мої інструменти. Оті, що в коробці.
В тата спеціальна валіза — для інструментів. Ключик до ключика, молоток до молотка, зубильця, обценьки, викрутки, свердла — все з сталі найліпшої, все похромова-не, все так і сяє, в спеціальних притулившись гніздечках. Не валізка — ціла слюсарня.
Валя, здивована, звісно, спитала, нащо татові ті інструменти.
— Ногу ремонтувати! — тато розгнівано: страх не любив цікавості зайвої! Просять принести — значить, потрібно.— Гляди ж, не забудь!
І коли валізу принесли, він ніяк не міг діждатися, щоб ми додому пішли.
— Ідіть уже, йдіть, а то лікарі сердяться!
Й одразу ж заходився коло холодильника.
Зняв задню стінку, відкрив усі нутрощі. Так і е: ось він, мотор, на трьох пружинах висить, а четверта з гвинта зовсім зірвалася. Гвинт наче бритвою зрізало. Викрутив тато те, що лишилося, глянув, а там спеціальна нарізка: сякий-такий гвинт ще й не підійде. Треба заміряти та передати, щоб хлопці на базі такий самий нарізали. От завтра хтось прийде, він і передасть.
Поки що вирішив розібрати й почистити мотор. Та заодно вже глянути, чи не полетіли підшипники: трусило ж не один місяць, мабуть.
Заходився тато: незчувсь, як і звечоріло. І вперше спокійно заснув.
А вранці — скандал: хто розорив холодильник? Хворий один, інвалід, як і тато, щоранку молоко натщесерце пив. Одчинив холодильник, а там усе потекло. Інший, дізнавшись, що тато холодильник ремонтував, і змовчав би, а цей зчинив репет такий, ніби не на холодильник — па життя його замахнулися. Півпляшки ж молока скисло — пропало!
— Та я тобі десяті, пляшок куплю,— сказав йому тато.— Тільки замовчи, ради бога!
Той ще більше у кріп:: молоко йому зараз давай! От бувають же, люди: хоч місто при ньому спали, і не зблим-по, а за сірник’ власний — повіситься!
— Та одчепись тп із своїм молоком! ■— врешті не витримав тато.
— А я що тепер з ним робитиму? Що?
Тут тато йому спересердя й сказав, що робити. Що собі змазати.
Той і зовсім запінився.
— Я до головного піду!
— Іди хоч і до чорта! — відповів йому тато.
Той так головному й передав: "Не тільки розорив холодильник, а ще й вас чортом назвав!" А кому ж таке чути приємно?
Головний лікар зпайшов тата біля того ж холодильника:
— Хто дозволив?.. Що за неподобство!..
Тато спершу спробував спокійно все пояснити: так, мовляв, і так, холодильник був зіпсований трохи, а він його взявся направляти...
— Дивися сюди.— Тато, коли хвилювався, до всіх звертався па "ти".— Бачиш, гвинта ось як зрізало...
— Яз вамп свиней не пас! — почервонів головний.
— Воно й видно! — відповів йому тато.
Слово по слову — тато й зовсім завівся: сказав головному у вічі, якої він думки про нього й про порядки в шпиталі. І, не діждавшись ранку, зібрав свої речі та додому й пришкутильгав.
— Надікувався ось поки!
І хоч як його вмовляли, до шпиталю не повернувся. Другого ж дня подався на базу: пристрій отой доробляти.
Холодильника ж теж не забув: одремонтував холодильник. По-перше, не хотів завгоспа підводити: головний його з’їв би, а по-друге, холодильник йому і вдома спокійно спати не давав: оті розорені нутрощі. Толе тато зібрався в першу неділю, щоб не зіткнутися з головним, та мотор і поставив на місце.
Щонеділі, як тільки розтануть сніги та потеплішає, ми усією сім’єю вирушаємо до нашої мами.
Тато щоразу підхоплюється, ледь починає світати. І коли ми нарешті теж просинаємось (тато найчастіше всіх нас і будить), на столі вже парує сніданок, а тато, вмитий, поголений, у святкове зодягнений, каже нам збиратися хутчіш та нічого не забути з собою. До столу не сідає: снідати будемо в мами, а це так — закуска легенька перед тим, як їхати.
— То я вас надворі чекаю,— каже нам тато. І виходить до машини.
Машина, теж вимита, тьмяніє ще вологими боками. Тато обходить її, чи піде не лишилося бруду, заглядає навіть у кабіну. Але там чисто. Задоволений, тато сідає за кермо.
Машину тато купив у п’ятдесят п’ятому році у відстав-ника Тапочки, коли той надумався цю продати, а натомість придбати нову. "Мерседес-бенц", випуску тридцять четвертого року, який накатав за своє довге життя не одну сотню тисяч кілометрів, перейшов до татових рук в такому жалюгідному стані, що здавалося, піщо вже йому не допоможе. Хіба що в металобрухт. Але нашому татові, чим безнадійніший механізм, тим цікавіше з ним повозитися, і коли сусіда, який теж працював на автобазі, тільки шофером — не слюсдрем... коли сусіда сказав, що краще вже в труні їздити, ніж в оцій колимазі, тато спокійно йому відповів:
— Поживемо — побачимо.
Розібрав до останнього гвинтика, перечистив, що згнило — викинув, що зносилося — замінив, приладнав новий, уже з "Победи", мотор, пофарбував, покрив хромом декоративні деталі,— "мерседес" і новий таким, мабуть, не був. Недарма ж приїжджали до нас із кіностудії: позичати машину для фільму про закордон. Хотіли навіть купити, пропонували замість неї нову, але тато відмовився... Тільки після того, як на нашому "бепці" покатались артисти, не раз жартував: