Білі халати пересунулись до іншого крісла, біля Коб-зика ж лишилась асистентка: тулила до рани вату, гамуючи кров.
Василь Васильович сидів, блаженно заплющивши очі: найстрашніше лишилось позаду, болі не відчував.
Розплющив очі на зляканий вигук: асистентка вражено заглядала до його розтуленого рота.
— Що там у вас? — запитав професор.
— Мефодію Карповичу, ідіть сюди,— пошепки покликала його асистентка. Очі в неї стали білі од страху.
Професор підбіг, заглянув до рота і закричав на асистентку:
— Ви кого посадили? Де діли хворого?
Кобзик намацав язиком те місце, яке щойно притискав палець асистентки: там стирчав здоровісінький зуб.
Після цього сталось уже зовсім несподіване: асистентка раптом ухопила щипці, підскочила до професора, вперлась в його підборіддя ногою і з розбійницьким: "Гей, ухнем!" — висмикнула здорового зуба. Після чого млосно сказала: "Води!" — й знепритомніла. Професор верескиув, як шістпадцятка, а доцент зареготав, наче з бочки. Та не встиг він затулити рот, як професор, мстиво поблискуючи скельцями окулярів, ухопив щипці й закричав: "ІПиріпе!" Рот доцентів розтуливсь, як печера,
і професор вчепився щипцями в зуби. "Сама пойдьот! Сама пойдьот! Сама пойдьот!" — речитативом заспівали студенти. Хряснуло, тріспуло, рука професора тріумфально злетіла в повітря, демонструючи два цілісінькі зуби. Доцент ухнув ведмедем, вихопив щипці, пішов на студента, що стояв до нього найближче.
Тут Кобзик не витримав. Боячись, що так черга дійде й до нього, зірвався з крісла й вибіг з поліклініки.
Вже на вулиці, все ще не ймучи віри тому, що чув і що бачив, поліз пальцем до рота: зуб стирчав на місці і, що найдивовшкніше, не болів аніскілечки.
* * *
Далі ми бачимо згорблену постать Кобзнка на Хрещатику, як він іде навмання, сліпо натикаючися на перехожих, не пробачаючись навіть, що вже зовсім не схоже на нього. Бачимо, як він то біжить, щосили руками розмахуючи, то зупиняється і тоді наче з кимось розмовляє, а потім повертає назад.
Сновигав отак Кобзик зо дві години, но менше, і дивно, як він не внав у око пильній папі і іг міліції, а то не минути б йому витверезника: дуже ж бо скидався па п яного.
Потім Василь Васильович зайшов до хлібного магазину: згадав наказ дружніш привезти білу хлібину. Накази ж Одарки Михайлівни були для нього законом, і хай би бомби падали з неба, не те що чорт у кишені, він все одно згадав би про хліб.
У магазині смачно пахло свіжоспеченим х,~;бо:,і, товклося повно люду. Василь Васильович вибрав чорну хлібину, потім, подумавши, доклав до неї два ішіепичпі батони. Вистачило б за все розрахуватись карбованцем, але гаман розпирали червінці, і ' він врешті наваживсь: висмикнув одну купюру. Червінець був як червінець, навіть водяні знаки просвічували, і Кобзик, зовсім заспокоївшись, подав його тіточці в білім халаті, яка горою сиділа за невеликим прилавком.
Тіточка кинула недбало десятку в шухляду, поверх інших грошей, стала відраховувати здачу.
"Пронесло!" — подумав зраділо Кобзик. І тільки подумав отак, як чорт ворухнувся в кишені, а тіточка раптом завмерла, наче їй щось шепнуло на вухо. Поклала здачу, що її вже збиралась віддати, повільно простягнула руку за червінцем. І Василь Васильович з жахом побачив, що це вже но десятка, а якась іноземна купюра з портретом бородатого чоловіка. Чоловік дивився прямо на Кобзика нахабно й весело.
— Що це ви мені підсунули? — Товсте обличчя тіточки набрало кольору свіжообпаленої цеглини.
Василь Васильович стояв онімілий.
— Що там? — поцікавились у черзі.
— Гроші фальшиві — не бачите!
— Господи, до чого дійшло!..
— І де в людей совість!
— У міліцію треба!.. В міліцію!
Тіточка ж закричала так, що чутно було, мабуть, і на вулиці:
— Та тримайте ж його, бо втече!
Чиясь залізна рука одразу ж ухопила за комір, в потилицю засопіло погрозливо:
— Од нас не втече!.. Кличте міліцію!
І тут пролунав чийсь невпевнений голос:
— А може, це іноземець? Бачте, й слова не може сказати по-нашому.
Кобзикові так захотілось стати іноземцем... так захотілось, що він одразу ж забув рідну мову і заговорив чистою англійською, з оксфордською вимовою, хоч досі жодного іноземного слова не знав:
— Леді й джентельмени! Чи не будете ви такі ласкаві сказати мені, як пройти в готель "Інтурист"?
— А я що вам казала!
Залізна рука випустила комір, а сердите обличчя крамарки розпливлося в приязному усміхові:
— Та ми що ж... Ми хіба не розумієм,— пролебеділа вона, дивлячись на Василя Васильовича закохано й віддано.— Ми завжди раді іноземним гостям. Візьміть ваші грошики..
— Дякую! — галантно вклонився Василь Васильович.— До побачення, шановні леді і джентельмени! Сенк ю!
— Гут!— помахала кокетливо ручкою тітонька.
Не поспішаючи, як і належить іноземцеві, Василь Васильович рушив до виходу, і всі шанобливо перед ним розступалися.
Вже на вулиці відчув, як щось його б’є по животі. Глянув донизу й, обмираючи, побачив величезну кінокамеру в шкіряному футлярі. І жовтогарячі, з іноземної ноги, черевики. Й грубі смугасті шкарпетки, що облипали литки по самі коліна. І — зовсім уже страм! — шкіряні шорти такого дикого кольору, наче їх шили на островах Океанії.
Все ще не вірячи тому, що побачив, Кобзик підійшов до вітрини, витріщивсь на іноземця. Іноземця від п’ят до самої маківки. До чудернацького капелюха, поцяцькованого всуціль значками, і з яскравим пером.
"Отепер я пропав! — простогнав по-англійському Коб-зик,— Як же я появлюсь на очі Од’аркі Мі-ха-лівна?"
Відірвавсь од вітрини, очманіло побрів уздовж Хрещатика.
* * *
Вечір застав Кобзика в київському парку над дніпровськими кручами: їхати додому так і не зважився. Втікаючи від зацікавлених поглядів, забився в гущавину, на лавку, що її затягнула сюди якась закохана парочка. Сидів непорушний, спустошений, не знаючи, що далі робити. Над ним привітно колихалося листя, весело переспівувались птахи, десь недалеко лунали безжурні людські голоси, а на серці Василя Васильовича було так тоскно й незатишно, що хоч вий до байдужого місяця.
Вже зовсім звечоріло, коли врешті зважився полишити своє тимчасове сховище. Вздовж алеї, на паркових лавах густо сиділи закохані. Заклопотано снували собаки, ведучи на ремінцях своїх господарів, зупинялись, делікатно одна одну обнюхуючи. Пахло духами, тютюновим димком і ще чимось, таємниче хвилюючим, розлитим довкола. Василеві Васильовичу зненацька до болю, до сліз захотілося стати отаким безтурботним та юним, як оці хлопці на лавах, і щоб хтось отак віддано й ніжпо тулився до нього. В молоді свої роки, аж до самого одруження, йому не довелося звідать ні дівочих обіймів, ні поцілунків дівочих. Ішов, схвильований, збентежений тим, що коїлося в ньому, а доріжка вела та й вела в таємничу безконечність, під крислаті дерева, в розпро-зорені тіні. Доки й вивела його на маленький майданчик, відгороджений балюстрадою од темного урвища.