Містечкові історії

Сторінка 152 з 177

Дімаров Анатолій

Минули коридор, шанобливо зайшли до приймальні.

— В себе? — спитав пошепки завідувач.

Секретарка, плеската настільки, що чоловічому поглядові ні за що було й зачепитись (дружина директора була дуже ревнива, і всі більш-менш вродливі секретарки не протримувалися й тижня), блимнувши безбарвними очима, спитала докірливо:

— Де це ви пропадаєте? Вже всі відділи були, окрім вашого.

— Та ми, Іро Марківно...— почав був завідувач, але секретарка його но слухала: показала па двері.

— Заходьте, вони вас чокають.

Іменинник сидів за величезним столом, суціль заставленим подарунками. Переливалися кришталевими гранями вази, золотом відсвічували сервізи для чаю та кави. Не було тільки жодного букета: директор любив вічне й нетлінне. Його лисина, ще розкішніша, аніж у завідуючого відділом, ювілейно сяяла, а очі сито мружились.

— Дорогий наш Мироне Яковичу! — почав оксамитовим голосом завідувач. Одну руку він притулив до серця, а в другій затис рожевий папір. І тут Василь Васильович з жахом відчув, що нечистий заворушився в кишені. Заворушивсь і хіхікнув злорадо. Кобзик глянув тта аркуш, що його тримав завідувач,— там уже не було жодної літери. Очі в завідуючого полізли па лоба, губи побіліли, як у мерця.— Дорогий наш... Мироне Яковичу...— пробелькотав він, затинаючись. І враз досі масне обличчя його стало відчайдушно здичавіле.— А чого це ви нам дорогий? — запитав він грубим голосом.— До якого часу ми будемо перед вами плазувати? Ви деспот, ви затискувач критики!..

— Він фанеру крав у держави! — вискочив наперед підлабузник.— Я сам допомагав її вантажити!

— От-от! — підхопив завідувач.— Мало того, що бездарний керівник, так ще й злодюга!

— Кгр-рм!..— захрипів іменинник: його, здавалось,

ось-ось стукне інфаркт.

— Не гримай, не гримай, не дуже тебе боїмося! — вже й зовсім понесло завідувача.— Тут ми скинулись на твою бідність і купили тобі подарунок. Бо спробуй лиш не піднести!..— Тут Кобзикові здалося, що самовар заворушивсь, як живий,— Держи! — Обернувшись, завідувач зірвав накидку, і всі так і ойкнули: на тарелі, де щойно стояв самовар, сиділа величезна ворона. Оля заверещала й випустила з рук таріль, ворона, каркнувши, махонула крилами й злетіла у повітря. Покружляла, покружляла й опустилася на директорську лисину. Іменинник пронизливо крикнув, а ворона довбонула його дзьобом. Бемкнуло так, наче в директора лоб не кістяний, а мідний.

Збиваючи одне одного з ніг, шанувальники кинулііся з кабінету.

$ * *

Лишивши невтішно ридаючого завідувача, працівники з переляку порозбігались світ за очі. Василь Васильович незчувся, як опинився у якомусь сквері. В одній руці він тримав портфель, а в другій тепер уже нікому не потрібну таріль. Пожбурив таріль у кущі, пішов, очманілий, із скверу.

І вперся носом в стоматологічну поліклініку. Одразу ж згадав, що на сьогодні записаний сюди на прийом. Що вчора іще зробив рентген зуба, який його непокоїв. І тільки згадав — зуб знову занив, засіпав, аж в оці десь віддавало. "Зайду!" — подумав похмуро Василь Васильович: втрачати вже було нічого.

Зайшов досередини, став у довжелезну чергу. З кабінету виходила то одна молоденька сестричка, то друга, викликаючи хворих. Котрась із них угледіла Кобзика, сердито спитала:

— А ви чого стоїте? Вас же давно чекає професор!

"Знову нечистий",— подумав Кобзик, ідучи за

сестрою.

Просторе приміщення з такими великими вікнами, що хоч машиною заїжджай, було суціль заставлене стоматологічними кріслами. Василь Васильович покірно сів у крісло, що на нього показала сестричка, вліз головою в целофановий фартушок і завмер, боячись глянути вгору, на хижий хобот бормашини, що нависав над головою. Кобзик панічно боявся стоматологів і зважувався відвідувати їх лише тоді, коли зовсім ставало непереливки.

— Тек-с, молодий чоловіче, з чим ви до нас завітали?

Кобзик, сіпнувшись, повернувся на голос. Біля нього

вже стояв гурт людей у білих халатах, а попереду — сивий уже чоловік з їжакуватими кущиками брів і такими в’їдливо-веселими очима, що здавалось: ось-ось він візьме й підморгне. "Професор!" — підказав хтось Кобзикові на самісіньке вухо. Поруч із професором стояв могутнього зросту чолов’яга з такою чорною й густою бородою, що вона здавалась наклеєною. "Доцент!" — пролунав той же голос. І Кобзик врешті зрозумів, хто то йому підказує. "А це — асистент. Вона тебе й мордуватиме!" Кобзик перелякано глянув на руки високої жінки з напруженим лицем, але в руках у неї поки що нічого не побачив. "Не турбуйся, зараз візьме!" — хіхікнув нечистий.

— Тек-с, тек-с. Значить, зубик. Довго ж ви з ним, молодий чоловіче, носились! А тепер доведеться розпрощатись. Иу-с, показуйте вашого красеня... Ширше розтуляйте рота, ширше. Ага, ось де він сховався! Ми його, голубчика, зараз на світ божий і виймемо. Тільки зробимо спершу невеликий укол. Ну-с, хто мені підкаже, куди треба колоти?

Студенти, які підійшли разом з професором, загелготіли, як гуси, професор удав, що не чує:

— ІЦо? Що?.. Голосніше! От ви, наприклад, куди б ви кололи? — показав на біляву студентку.

Студентка, спалахнувши, сказала щось по-медичному.

— Правильно! — розвеселився професор.— Тільки колоти треба, шановна колего, трохи вище. Еге ж, на пів-метра. Бо так ви поцілите прямо у серденько. Ви як думаєте, молодий чоловіче? Бачу, вам нетерпеливиться підказати!

"Молодий чоловік", який ие те що збирався підказувати, а робив усе можливе для того, щоб професор його не помітив, щось пробелькотав, затинаючись, і професор уже заходився потішатись над ним.

Врешті було правильно назване місце уколу, і тепер уже під професорів саркастичний вогонь потрапила асистентка, яка й робила укол. Вона то червоніла, то блідла, слухаючи його в’їдливі репліки. Вона й виривала зуб. Од напруги асистентка аж спітніла, Кобзикова голова метлялася за щипцями, наче прив’язана, а з очей сипались іскри.

— Нарешті! — вигукнув саркастично професор, коли асистентка впоралася з зубом.— Так що ми бачимо, шановні колеги?

"Шановні колеги" хором відповіли, що бачать видаленого зуба.

— Правильно! А тепер заглянем до рота... Що там лишилось? Правильно, там не лишилось нічого. Перейдемо тепер до іншого хворого... Що там у нас?