І за кермом із самого ранку руки трясуться.
Такі еайчастіш і потрапляють в аварії...
З дітьми в Андрія було все гаразд, діти росли не гірші, ніж в інших: і до школи ходили, й не хворіли майже ніколи. Старший син — весь у батька; до машини аж труситься. Не інакше буде шофером. Віра ж, дочка, взяла все од баби. Цій не треба підказувати, що та до чого. За що не візьметься — все так і горить.
Так що за дітей Андрій був спокійний.
А от із матір’ю й жінкою...
Люба вдома сидить, і мати — на пенсії. Люба й не працювала жодного дня після того, як народила первістка,— вдома роботи вистачало. Мати ж теж на пенсію рано вийшла, по інвалідності: далася взнаки ота цегла сира, що її поперед себе в формах до печі пиряла. "Переносила — на пів-Хрещатика вистачило б!" Та й будинок додав.
Серце й здало: задихатися стала. За груди вхопиться й обличчям синіє. Тож матері другу групу й дали: в неповні п’ятдесят. І пенсію: сто вісім карбованців. Андрій, коли вперше листоноша принесла, сказав: "Ви б, мамо, собі лишали. Клали б на книжку, чи що".— <<Мені ж, сину, їх пе солити. Та й нащо вони, гроші, якщо їх не тратити?" Любі оддала до копієчки, і наступні всі — їй. Хіба що в крамниці вгледить — подарунок онукам.
Купила якось і Андрієві шапку, спеціально до Києва їздила.
— Ходиш у такій, що й дивитися стидно!
Андрій подякував матері (шапка й справді потрібна була), Люба ж образилась:
— Що я, сама тобі купити не могла? Це мати навмисне, аби показати, що я про тебе не дбаю!
І в сльози (Любі заплакати, що сопливому висякатись) .
— Ти що, здуріла? — здивувався Андрій.
— Еге ж, з вами не здурієш!.. Давно уже дурною зробили!..
Андрій шапку з голови (зайшов похвалитись дружині) та об підлогу:
— Та пропади воно пропадом, як ти вже й материним подарунком очі виймаєш!
— Отак — кидай у мене!..— залилась зовсім Любапіа,— Уже жінка тобі пе потрібна!..
Надвір вискочив — сигарети ніяк з пачки дістати не міг. "Ну люди, пу звірі!"
Та між ним і Любою що: день посварить — ніч помирить. Люба ніколи довго зла не носила, й Андрій, як сірник: спалахне і погасне... А от із матір’ю...
Мати мовчала, синові ніколи на невістку не скаржилась. Носила в собі, поки перегорить. Зате Люба про все чоловікові розповідала. Й іноді наростало в Андрія роздратування проти матері: ну чого їй треба?! Нагодована, вдяг-нена, в теплі та достатках, сиділа б у своїй кімнаті та дякувала долі,* що невістка нагодує й подасть, прибере й помиє... Тецевізор оно купив: дивіться собі, скільки захочете. Так і до телевізора вже ні ногою: після того, як Люба сказала, що дітям уроки вчити заважає. Мати ж глуха стала, як ввімкне — стіни двигтять, Люба, звісно, й не витримала. І після того, коли збиралися всією сім’єю біля телевізора ("Клуб кіноподорожей" чи "Довкола сміху"), мати не появлялась.
Кілька разів не витримував, кликав:
— Мамо, та йдіть же: цікаве показують!
— Дякую сину, мені й тут весело.
Сидить у сутінках, дивиться на темне вікно. А що в ньому бачить, і сама, певно, не знає.
Здвигне плечима Андрій:
— Ну, як знаєте...
Якось вирішив поговорити з матір’ю: Люба все частіша плакалась, що мати її ненавидить.
— Яз нею вже боюся й лишатись на самоті. Як гляне — ножа не треба!..
Зібрався з духом, зайшов. Мати саме щось перебирала в шухляді. Перебира і щось сама до себе шепоче.
— Що ви тут, мамо?
Глянула на нього — обличчям пом’якшала. Очі рідні, з колиски знайомі, так до нього й сяйнули.
— Оце, сину, собі роботу знайшла. Старому що не робити, аби не сидіти без діла.
— А як ваше здоров’я? — На руках жили понабрякали: сипі, аж чорні, а обличчя жовтою шкірою світить. Жаль у серце вколов: — Monte, лікаря викликати? Хай би подивився та якісь ліки прописав од хвороби.
— Од моєї хвороби ліків, сину, немає. Скриплю потихеньку, і на тому спасибі... Ти краще скажи, як там у тебе?
— В мене що ж... Роблю нотихепьку... Скаржитись ні па що... Коли б іще вдома все було гаразд...— Тут би йому й зупинитись. Тут би й назад: сорочка, що її мати тримала саме в руках, закам’яніла одразу. Та Андрія мов нечистий у спину штовхнув: — Якби не ваші сварки з Любою... Вони мені ось де сидять!..
— Наскаржилась?
— Не наскаржилась — так розказала. Та і я не сліпий...
Мати гостро глянула на нього, замкнулась обличчям.
Сиділа й мовчала відчужено, що він їй не казав.
Поговорили, будь воно й неладне!
А другого дня, тільки ступив на поріг, Люба налякано:
— Мати з дому пішла!
— Як пішла? — похолонув Андрій.
— Підкотила візок, склала свої речі й забралась.
— Куди?! — закричав.
— А я знаю?.. І чого ти на мене кричиш: я твою матір не виганяла з дому!..
Крутонувся Андрій — із двору. Ще було світло, слід од коліс вивів його на вулицю (не прямо вів — сюди-туди хилитався), повернув ліворуч, у виселок. "На старе подвір’я поїхала!" — здогадався Андрій.
Поки добіг — стало смеркати. На тлі ще світлого заходу з чорного бовдура стікав траурно дим. У віконці єдиному підсліпувато блимало світло: електрики так і не спромоглися провести, не до того було, а перебралися в будинок новий, то й поготів.
І вперше пожалкував Андрій, що не зруйнував халупу. А збирався ж! У грудях його так і кипіло.
Зайшов у двір, побачив уже порожній візок. Нагнувся, щоб головою не стукнутись, зайшов, сердитий, до хати.
Дух нежилий, на цвілі настояний, так і вдарив в обличчя. Хоч у печі горіло і перше тепло розливалось но хаті. Мати поралась коло старенького ліжка — лаштувала постіль.
— Ну як вам, мамо, не стидно! — закричав з порога Андрій.— Збирайтеся зараз же!..
Мати мов і не чула, з постіллю возилась.
— Що про мене люди подумають!
— От і заслала,— сказала задоволено мати.— Добре ж, сину, що ми його тоді не викинули! Буде де спати.
Пішла до печі, де щось булькотіло в горняткові.
— Прямо з роботи?
— А звідки ж! — усе ще сердито Андрій.
— Тоді разом і повечеряємо.— І ні гніву, ні образи в голосі. Мов тут весь час і жила, а сип оце в гості прийшов.
— Ріж, сипу, хліб.
Андрій — що мав робити? — покраяв хліб, сів до столу. Мати поставила дві тарілки (дві ложки, дві чашки, дві виделки: всього захопила по парі), два блюдця з маслом і ковбасою (встигла, бач, і до крамниці сходити!), висипала в миску гарячу картоплю.