— Матері нема вдома! — гукнув крізь замкнені двері.
— А де ж вона?
— Не знаю.
— То я пізніше зайду.
— І пізніше не буде!
— Поїхала куди, чи що? — здивувався сусід.
— Нікуди вона не поїхала! — закричав ще дужче Андрійко.— Тільки для вас її вдома ніколи не буде! — І вже од себе додав: — Шукайте собі жінку деінде, а до нас і дорогу забудьте!
І, гордий, повернувся до матері.
— Бачу, що з тобою, сину, не пропадеш,— сумно всміхнулась мати. Так усміхнулась, що Андрійкові стало якось аж нехороше.
Дядько не повірив, звісно, Андрійкові: навідувався ще кілька разів. Аж поки мати щось таке сказала йому, що він став обходити їхній двір десятою дорогою...
Отак вони вдвох і жили: Андрійко й мати. Сутужно частенько було? Голодно й холодно? Мати ніколи не скаржилась, Андрійко ж поготів. Тим більше, що в Андрійко-ній мисці якимось побитом і борщ завжди був густіший, і суп наваристіший. Хоч він завжди ревниво стежив за тим, щоб мати насипала порівну.
Та потроху-потроху й вони вибивались у люди: в Андрійка появились і чобітки, й шапка нова, й пальтечко — крамничне. Не все, звісно, одразу, маминої зарплати вистачало купити щось одне, та й те не за одним махом, зате кожна покупка — справжнє свято в їхній хаті!
Мати продовжувала ходити на роботу, Андрійко — до школи. Щоб дуже охоче навчався, того не можна сказати: траплялись і двійки, а в основному — трійки, але мати не дуже тим журилась, мати казала, що не всім же бути відмінниками і здобувати вищу освіту, головне, щоб людиною ріс і мав завжди совість. І Андрійко, з горем пополам закінчивши сьомий клас, солідно сказав, явно наслідуючи матір:
— Годі протирати штани та хліб даром ясувати! Піду на курси шоферів.
— Тобі, сину, видніше,— відповіла, як дорослому, мати. Розуміла, мабуть, що вмовляй не вмовляй, син зробить по-своєму.
Отут, на курсах, і показав, на що він здатен, Андрій. До пізньої ночі просиджував над конспектами і в класі найдовше затримувався, копаючись у моторах і трансмісіях.
— Я, мамо, повинен машину як свої п’ять пальців знати!
Водив потім вантажну машину па тому зк заводі цегельному, без аварії жодної. Але поки призвали до армії.
А перед цим надумався женитись: боявся, що Люба не діждеться, вискочить за іншого заміж. Люба й тепер іде, мов килимами доріжку встеляє, а тоді, в вісімнадцять неповних, і зовсім була королівною: не один очі рвав.
Мати й тут не відраювала. Тільки спитала, де жити збираються.
— Поки що тут,— відповів Андрій безтурботно.— А повернуся з армії — нову хату збудуєм. Такий палац, мамо, поставимо, що й у Києві не знайдете! — В Андрія тоді крила ворушилися за плечима, і називались ті крила — Любашею.
— Ну що ж, тобі, сину, видніше. Мені аби ви щасливі були!
Прожив Андрій два місяці з молодою дружиною — в ладу пролетіли. Андрій та Любаша — в кімнатці, а мати, щоб не заважати молодятам,— у сінях, добре, що хоч сіни великі, та й літо ще стояло надворі. Відгородилась ширмою — і є свій закуток.
Схоплювалась, як і раніше, до світанку. На все життя лишився спогад Андрієві: сон солодкий, юне — поруч — тіло дружини, а в печі дрова потріскують. Розклепить на мить повіки: гарячі по стінах спалахи і материна постать. І таким затишком війне на Андрія, що він аж потягнеться солодко.
Проводжали в армію — Люба тонула в сльозах, з материних очей — ні росинки. Подивитися збоку — людина чужа. Один Андрій знав, що мати за всю ніч повік не зімкнула: пекла та варила, гладила та збирала до великого "сидора". Розв’яже потім "сидір" в казармі й про себе подивується: скільки мати вмудрилася впакувати в нього! Кожна річ в папір дбайливо загорнена. І білизна, й рукавиці, й шкарпетки зимові, нею ж вив’язані: коли ще буде той призов до армії, а мати ж, бач, заздалегідь готувалась до нього.
Пішов Андрій в армію, лишив матері, щоб не скучала, молоденьку дружину вагітною. Про то, що Люба вступила в тяж, дізнався вже з її листа й того ж вечора настрочив матері аж на трьох аркушах про одне й те ж: ви ж там, мамо, пригляньте за Любою! Не давайте їй нічого піднімати важкого. Довго не було відповіді, нарешті отримав: мати, як завжди, скупо повідомляла, що в них усе гаразд, що на цегельному заводі ввели нову піч (потрібен йому був той цегельний завод!), і лише під кінець додала: "За Любу не переживай, якось дамо раду". І все. І хоч оближися...
Про важкі Лгобині пологи дізнався, коли приїхав у відпустку. Після року служби в армії. Хвацьким сержантом, у новесенькій формі. Люба як приклеїлась — не відірвати! А поруч мати з лялькою в білім пакунку. В Андрія так серце й тьохнуло: син!
Припавши до чоловіка, Люба вночі вже розказувала пошепки, як вона тяжко родила, що коли б не його мати, вона навряд чи й живою лишилася б. Усіх на ноги підняла, професора привезла з Києва, од пологового будинку день і ніч не відходила, всі лікарі в один голос казали, що такої свекрухи їм ще не доводилось бачити,— не треба й рідної матері, і вона, Люба, повернувшись додому, цілувала їй руки і плакала...
Новин, новин... До пізньої ночі переповідала їх Люба між обіймами та поцілунками.
Та найголовнішу приберегла під кінець, коли вони вже засинали, зморені любовною грою: мати, не чекаючи повернення Андрія з армії, заходилась коло нового будинку. Вже обгородила парканом подвір’я, вишеньки посадила і яблуньки, і цегли повен двір навезла, й заклала фундамент.
— День і ніч пропадає, не знаю, коли вона й снить... Та вона сама тебе завтра поведе — показувати... Тільки не признавайся, що я тобі сказала: просила мовчати...
— Навіщо ж тоді розказала? — образився за матір Андрій. Не те що образився — прикро стало.
— А кому і розказати, як не тобі? — горнулась до чоловіка Любаша.
"А й справді — кому?" — подумав Андрій. Та й обійняв, та й поцілував у тенлі податливі губи...
Вранці, вже після сніданку, мати з урочисто-загадковим виразом на обличчі сказала:
— Пішли, сину, я тобі щось покажу.
Повела за виселок, на узгір’я, де вони тепер і живуть. А тоді вулиця тільки намічалась: новими парканами, непокритими коробками будинків, глибокими, під фундаменти, ямами. Підійшла до паркану — дошка в дошку, ще й пофарбовані. "Самі фарбували?" — "А хто ж!" Одімкнула новенький па хвіртці замок: "Отут, сину, гнитимем!" І деревця молодецькі повибігали назустріч: а хто це до нас завітав?