А мені їх ніскільки не жаль, особливо зараз, коли я стою на порозі життя й смерті. Як ніколи спокійний і мудрий: отакий собі домашній Діогеп, далекий оД всього земного й суєтного,— сьорбаю суп і насолоджуюсь смаком свіжої страви.
Що там на друге? Биточки з гарніром? Поласуємо досхочу.
Поглядаю на дружину, яка думками десь уже там, поруч із коханцем, і сам у себе запитую: "Цікаво, до котрої вона сьогодні з ним гулятиме? До першої, як зав*Диі чи ще більше затримається?" Уявляю, як вона, повернувшись, обов’язково піде до вапни, під душ (теплий душ— здоровий сон) і наткнеться па мене, вгке мертвого.
Що ж, хай це буде моя остання помста за все те зло, яке вона мені заподіяла!
* * *
От і скінчився мій останній обід.
Діти одразу з-за столу біжать на вулицю, я подякувавши чемно, йду до себе в кімнату.
"Мій дім — моя фортеця",— так приблизно говорять в Англії. Фортеця моя вже давно завойована, лишилась єдина кімната — невелика цитадель, яку ворог обложив з усіх боків. Сурмлять труби, шикується військо, видобуваються стріли й мечі, а в глибоких підкопах, біля бочок з порохом, тліють гноти. Але штурму, я вже знаю, ие буде: рівно опівночі над останньою незахопленою твердинею заполощуться білі прапори і ворог безборонно ступить в розчинену навстіж браму. Він не зустріне жодної живої душі, зате йому дістануться багаті трофеї: пролежана мною канапа, стіл, повен начиння, два стільці, стінка, вщерть набита книжками, шафа з одягом, що буде йому не по плечу, взуття, яке не налізе й на пальці, недома-льована картина, про неї я вже розповідав, і незакінче-ний телевізор.
Телевізор стоїть у кутку, біля входу, ліворуч — величезна бандура під картатим килимком, кольорове чудо, поєднане з магнітофоном і програвачем, стоїть, як постійне нагадування, німий докір хазяїнові, який його виносив, вимріяв, породив, але так і не довів до пуття. А щоб не муляв око (викидати все ж було жаль, ворушилась думка: а може, щось додасть сили й снаги його доробити), щоб не нагадував, я зрештою купив килимок та й накрив його. Вийшла гарна підставка для в’єтнамської вази, подарованої мені батьками на сорокаріччя: по чорному лакові стилізовані сценки сільського життя.
Знаю: мама журитиметься за вазою, терзатиме думка, що хтось, а не син чи онуки, тішитиметься нею,— маю ще досить часу, щоб узяти й однести. Мама неодмінно поставить її в кімнаті, де я жив,— своєрідному домашньому музеї, де зібрано всі мої речі, починаючи од перших цяцьок. Тож знайшлося б місце й для вази. Але як я поясню цей вчинок? "Заберіть, мамо, назад, бо я надумався покінчити з собою?" Тож краще хай лишається на місці.
Обережно, боячись упустити, знімаю вазу, несу до столу. Схований у шухляду годинник шалено вицокує. "Встигну. Встигну,— кажу йому.— Не підганяй, ради бога!" Ставлю вазу на стіл, відношу туди й килимок.
"Ну, здрастуй, старий! Ти вже не гнівайся на мене, що я тебе так занехаяв. Плати?.. Ага, плати!.. Вони, знаєш, давно лежать у столі, та поки діставав, якось охолов до тебе, а тут ще дружина купила чорно-білий. Стоїть у сусідній кімнаті, йому далеко, звісно, до тебе, але все те, повір, убило в мені охоту... Так що пробач".
Телевізор дивиться на мене величезним оком, якому так і не судилося засвітитись кольоровими вогнями, матова поверхня його перейнята сумом, він мовби передчуває своє недалеке майбутнє, коли байдужі руки чиїсь розберуть його на деталі, але я вже нічого не можу вдіяти.
Я вічний невдаха, якому ніколи не таланило в житті, хоч природа не обділила мене талантом і розумом. Кажу це без зайвої скромності, бо навіть учитель іноземної мови, з яким я вів постійну війну, не бажаючи зубрити оті прокляті артиклі, навіть він мусив не раз визнати, що я маю неабияку голову, тільки, на жаль, голова ця дісталась ледащу. Я міг прослухати весь урок і слово в слово повторити його, але коли мені було нудно (іноземна ж мова належала до найнудніших предметів, тут в основному треба брати зубрінням, волячим терпінням, якого в мене годі питати)... коли ота мова приїдалась, жодна сила в світі не могла мене змусити засісти за неї. Твердо переконаний, що терпеливість, посидючість випадає на долю людей з посередніми здібностями. Особливо ж ці риси притаманні жіночій половині роду людського, недарма ж на неї припадає найбільший відсоток п’ятірок і найменший — справжніх талантів. Круглий відмінник — це здебільше людина, якій всі дисципліни байдужі, в якої не було, немає й не буде справжнього захоплення,— просто-напросто чавунна сідпиця, яка й допомагає перемелювати граніт науки, аж скрегіт іде! Немає картини похмурішої, аніж отакий "круглий", який багатолітньою каторжною працею вибивається нарешті в люди, стає хоч малійьким, але начальником, хоч мізерним, але кандидатом яких завгодно наук. На все життя в нього лишається подив, що нарешті доповз, доп’яв, досягнув, він готовий щохвилинно шанобливо вітатися з собою і з величезною підозрою ставиться до кожного, кому щось легко дається. Пам’ятаю викладача, якому кожен з нас мусив перездавати його предмет по чотири, а то й навіть по п’ять разів. Як ти не відповідав — все одно двійка. Двійка і першого, й другого, й третього разу: він пе міг повірити, що студент усе знає, бо сам, сердега, складав кожен предмет по п’ять-шість разів. Так чого ж це інші мусять бути розумнішими од нього? В його маленьких щілинках-очах, що неохоче пропускали світло, завжди жевріла недовіра й підозра. Що його ж обдурюють. Що з ним лукавлять. Що його хтось хоче відтерти, обігнати в житті. Який у нього був нюх на щонайменший талант! І з якою насолодою він ставив двійки. Не писав — вимальовував. Не помагали ні прохання, ні сльози. Повертаючи залікову книжку, казав: "Ідіть і раніш, ніж за місяць, не приходьте до мене!" Не вірив, що за тиждень чи два можна щось вивчити.
Мені ж усе дуже легко давалось: мав блискучу ца-м’ять і майже нічого вдома не вчив. Уже в п’ять років прекрасно писав і читав і в молодших класах не мав чо-го робити. В —старших захопився математикою й фізикою, був навіть учасником обласної олімпіади, одержав диплом, учителі віщували мені велике майбутнє, я сам був переконаний у цьому і подав документи до університету, на фізмат, але меле підтяла іноземна: одержав трійку і не набрав потрібної кількості балів. Це була катастрофа, весь світ обвалився довкола, і хоч мав ще можливість вступити до іншого вузу — категорично відмовився, смертельно ображений на все і на всіх, замкнувся в собі. Брав якусь художню книжку {повість, роман, історичний, сучасний — байдуже), на весь день зашивався в хащі, у ліс, щоб нікого не чути й не бачити, і годинами роздумував а гіркотою — кого вони втратили. Мама не знала, на яку біля мене й ступити, лаяла екзаменаторів, що підставили ніжку її дитині: мама була віднині переконана, що туди приймають лише по знайомству, по протекції, отже, простому смертному в той заклад не попасти довіку, і ми допустились фатальної помилки, подавши туди документи. Тато лише зітхав, хоч страждав не менше од мами, і якось, коли ми лишилися вдвох, поклав мені несміливо руку па голову й проникливо мовив: