Так і молоденька дружина моя одного разу сказала, що вона більше не може: або ми вдвох ідемо жити до батьків її, або вона піде сама. Як я її не вмовляв, що там і жити ніде (ще дві сестри й брат), що тут ми, як у бога за пазухою: мама й приготує, й подасть, і прибере, й помиє, а там доведеться самій крутитись на кухні, бо теща ще працювала і треба буде годувати цілу ораву, дружина затялась на своєму.
— Тоді хоч скажи моїй мамі.
— Сам кажи! — Дістала валізу, жбурляла, не складаючи, одяг.
В мами хоч і трусились губи, і в очах було повно сліз, але вона й тут лишилась мамою, яка в першу чергу думає про власну дитину:
— Дивись, сину, сам. Може, й справді буде краще, як ви поживете окремо...
Згодом і мама, і я з жалем пригадуватимемо оту нашу розмову. Коли в мене з дружиною дійшло до ножів, та вже було пізно: мали дітей. Що було б мамі ще тоді наполягти па тому, щоб я розлучився. Може, й доля моя склалася б зовсім по-іншому.
Не знаю. Нічого не знаю.
Стіл засланий святковою скатертиною, на ньому стоять супниця й чотири тарілки — по кількості членів сім’ї, якої вже, власне, й немає. Дерев’яний таріль з акуратно нарізаним хлібом. Апетитно пахне гаряча страва, сини ждуть нетерпляче, поки мати появиться з кухні, вони навряд чи й помітили мою появу, в них свої клопоти, свої інтереси, я ж не поспішаю сідати до столу. Подумав, як завтра лежатиму на оцьому ж столі із застиглим обличчям, зі складеними непорушно руками, вкритий простирадлом з ніг до грудей, й інший запах пливтиме по кімнаті: запах тліну й смерті, й діти налякано дивитимуться на мертвого тата. Може, хоч тоді вони зрозуміють, кого втратили, тільки навряд. їх серця віддані матері, і мені туди не достукатись. Навіть власно ю смертю.
Заходить дружина, все ще в бігудях, спасибі, хоч м’яса нема на обличчі. Вона веде вперту війну з кожною зморщечкою, здатна просидіти перед люстром не одну годину підряд, перестала навіть сміятись, бо десь вичитала, що сміх породжує зморшки, особливо довкола очей, а єдине, що по-справжньому красиве в неї, це очі: величезні, блакитні, і тільки я один знаю, яким крижаним холодом може од них віяти.
Бійтесь великих блакитних очей!
Од компресів, од кремів і пудри, вжитих обачно (тут моя дружина професор), обличчя її свіже та молоде, на десять літ принаймні молодше від її років, і ніколи не можна сказати, що вона — мати чотирнадцятилітніх синів.
Цікаво, чи знає її коханець, скільки їй років насправді?
Мама й досі не може примиритися з тим, що в моєї дружини є інший мужчина і я спокійно на це реагую. Незбагненна жіноча логіка: сама ж скільки разів казала мені, що ми — не пара, що в мене з дружиною не буде життя, що це наша трагічна помилка, наш хрест, якого ми повинні позбутись, як тільки статтуть па ноги онуки, і водночас смертельно ображена тим, що в моєї дружини є коханець і я аніскільки її не ревную.
— Як ти можеш? Як можеш?..— щоразу питає мама, задихаючись од справедливого гніву.
Я лише знизую плечима. А що накажете робити? Викликати його на дуель? І чим битись: канцелярськими лінійками чи мітлами? А може, взяти ножа й обох зарізати? Як у добропорядних, минулого століття романах. Тільки дякую, я не збираюсь решту життя провести за гратами.
Тоді мама перейнялась новою ідеєю:
— Ти теж повинен завести коханку. Ти молодий,— мамі я завжди молодий,— красивий, за тобою будь-яка побіжить!
Мама не договорює всього до кінця, але я її розумію й без цього: в мамі волає до помсти вражена гордість. Хтось посмів знехтувать її сином, проміняти на когось іншого, так ми ж їй покажемо!
— Жодної коханки я не збираюсь заводити,— відповів я тоді мамі (це, здається, був єдиний випадок, коли я її не послухався).— Я об’ївся цим зіллям на все життя!
— Але як ти можеш стрічатися з ним?! — стогне вражено мама.
Можу. Стрічаюсь. На вулиці, коли вони йдуть обіруч, і навіть у мене дома. (Хоч дім, власне, не мій, після смерті тещі з обопільної згоди сестер і брата дім переписаний на дружину). Коли вона його запрошує в гості. Вони вирішили побратись, як тільки ми оформимо розлучення. Дружина про це сказала мені відверто. Тепер вони поберуться ще швидше: не встигне на моїй могилі й земля захолонути, як невтішна вдова потягне його до загсу. Для такої поквапливості є серйозна причина: він молодший од неї на сім років.
Про це я довідався зовсім випадково, і це мене найбільше з ним примирило: знав, що все більше й більше загрожуватиме дружині з кожним роком їхнього шлюбного життя. Можна їй не позаздрити!
Ми з ним вітаємось, як добрі знайомі, розмовляємо навіть, коли зустрічаємось удвох. Він охоче розповідає про себе: отакий собі довірливий молоденький бичок, приречений на заклання. Щиро вірить у те, ніби дружина моя — свята, великомучениця, а я її мука й важкий хрест. (Уявляю, іцо вона наговорила про мене!). Але великодушно прощає мені, бо не може сердитись на мене, її щоденного ката: його аж розпирає любов до всього людства, він закоханий до останнього нігтя на своїй нозі сорок шостого розміру. Дружина поруч із ним здається зовсім ляльковою, отакою собі юною дівчинкою,— чи не тому вона його й вибрала.
Коли він заходить до нашої хати, одразу ж стає тісно.
— Ви пограйте в шахи,— пропонує ласкаво дружина: в його присутності її хоч до рани тули, вона прощає мені все те зло, яке я їй заподіяв, прощає, звісно, так, щоб він те обов’язково помітив. І він молитовно дивиться на неї.— Або включіть телевізор. А я тим часом щось приготую на стіл.
Ми слухняно сідаємо за шахи, і він ще жодного разу не виграв, бо й серцем, і всіма своїми думками — там, на кухні, де порається блакитнооке його божество. "Невже ти ще з нею ні разу не спав?" — запитую я його подумки і сам собі ж відповідаю, що таки, мабуть, не спав. Напевне ж, не спав, бо це не входить в плани моєї дружини. Він твердо, мабуть, переконаний, що моя дружина іде й досі зберегла свій дівочий віночок.
Повертається з кухні дружина: в святковій сукенці, але і в фартушку. "Ага, ми й сьогодні поспішаємо 0а поба-ченпя!" Сукенка в талію й закорочена, хоч тепер уже носять довші: в дружини ще й непогані ноги і їй неохота прикривать те, що самою природою призначене для чоловічих поглядів. Губи ще не в помаді, але брови підведені і вії пофарбовані, у вухах золоті сережки з бір103010 й крихітними діамантиками. Сережки стародавні, їх носила ще моя прабабка, і мама, дотримуючись сімейної традиції, подарувала їх моїй дружині, коли ми заручились. Тепер за тим дуже жалкує: мама все ж надіється, що я, розлучившись, одружуся вдруге і сережки зникнуть з нашої сім’ї назавжди.