Тож із трудом вірилося в те, що Алла Василівна могла вчинити несправедливість.
Може, вона не знає нічого? Який Колядко лікар, як ставиться до хворих, як, врешті-решт, хворі люблять його. Теща моя прямо-таки закохана в нього.
Тож і вирішив поговорити з Аллою Василівною,
Вона зустріла мене, як давнього знайомого: встала з-за столу назустріч, потисла руку, запросила сідати. Спитала, як почуває себе Ганна Сергіївна (не забула, бач, як звати мою тещу), поцікавилась здоров’ям дружини, дітей.
— Що сталось, Іване Петровичу, голубчику? — Звикла до того, що до неї якщо йдуть, то з якоюсь хворобою.
Я її заспокоїв, що в мене все гаразд, хворіти поки що не збираюсь.
— От і добренько. Рада вас бачити при повнім здоров’ї.
— Я до вас з іншим.
Алла Василівна вся — зосередженість, вся — увага. Навіть руки перед собою сплела.
— Слухаю, Іване Петровичу.
— Не знаю, з чого й почати... Розумієте, ходять чутки, що нашого дільничного лікаря — Колядка Андроника Федотовича...
Зачувши про Колядка, Алла Василівна одразу ж змінилась. Па досі світле й привітне обличчя її впала тінь.
— Чим він вас усіх причарував, цей Колядко? — спитала з неприхованою досадою.— Тільки й чуєш: Колядко, Колядко! Світ клином зійшовсь на Колядкові! А ви знаєте, що ваш Колядко обдурив колектив? Поглумився з наи-святішого!
— Як — обдурив? — Я просто ошелешений цим несподіваним вибухом.
Алла Василівна одмикає сейф, дістає тонку папку. Виймає з неї цупкий прямокутник, подає мені через стіл:
— Помилуйтесь!
— Фото? — 3 фото дивиться на мене Колядко. Андроник Федотович.
— Так, фото! Два роки висіло на Дошці ветеранів війни. Два роки! — Наче те, що фото висіло саме два роки, надає всій історії особливо лиховісного змісту.
— То й що, як два роки?
— А те, шановний Іване Петровичу, що він не був на війні й години. Він учинив наругу над пам’яттю всіх, хто загинув, захищаючи нашу країну!
Ну, "наругу" — це занадто вже сильно. Хоча, звісно, історія не дуже красива.
— Алло Василівно, а звідки вам відомо, що Колядко — не учасник війни?
— Відомо! Ми перевіряли. Можете мені повірити: Колядко й години не був на фронті!
Гаразд, але яке це має відношення до Колядка як лікаря? До його повсякденної роботи з хворими?
— Він обдурив колектив! — твердить Алла Василівна.— Йому в нашому колективі не місце.
— Але ж він прекрасний лікар! Ви б послухали хворих.
— Він пересварився з усім колективом. Це просто якийсь антигромадський тип. Ви знаєте, що мені заявили лікарі? Або — він, або — вони!
Я знову намагаюсь говорити про хворих, та Алла Василівна продовжує твердити своє. І мені врешті-решт починає здаватись, що я розмовляю з глухою. Або все сказане мною нічого не важить.
Колектив? Для кого існує ваш колектив? Для хворих, яких покликаний обслуговувати, чи для самого себе? Га, Алло Василівно?
Це приходить до мене пізніше, коли я вже вертавсь додому. І продовжував сперечатися подумки.
Теща так до мене й кинулась:
— Ну як, Вашо?
— Нічого з моєї розмови не вийшло! — відповів сердито.— їй, бач, важить лише колектив. А колектив що: самоціль? Кому вій потрібен, такий колектив!
Але тещу колектив не цікавить, тещі болить одно: буде Андроник Федотович чи не буде?
— Доведеться писати листа,— сказав я їй згодом.— У райздороввідділ, а то й вище. От хто тільки підпише?..
— Всі, Баню, підпишуть! Ти тільки напиши. Я ніг не пожалію — всіх обійду!..
* * *
— В курсі? — питає завідувач.
Відповідаю, що в курсі.
— З листом ознайомились?
Ознайомився. Тричі читав — перечитував.
— Тоді, як то кажуть, ні пуху вам ні пера!
Годилося б послати до чорта, але це ж не хто-не-будь — завідуючий! Подякував, звівся, щоб іти, та він мене затримав:
— Хвилинку... З Аллою Василівною ви не знайомі?
Кажу, що ні. Бачив лише на фото, на Дошці пошани. Що в коридорі, при вході. Дамочка, видно, з характером: дивиться твердо, прямо, наче розстрілює. На фото стрінешся поглядом — очі відводиш, а в житті?..
— Це — наш заслужений працівник,— каже завідувач.— Ветеран. Разом навчались, разом і працювати починали. Після війни, в суцільній руїні. Ви, молоді, навіть уявити не можете, що мам дісталось...
Ну, осідлав старий свого улюбленого коника — тепер не скоро злізе! Знову сів, вдаю, що зацікавлено слухаю (спробуй начальство не слухати!), навіть головою покивую, а про себе думаю: справлюсь до вечора чи не справлюсь? У Генки ж день народження, я пообіцяв: хай і світ завалиться — буду... Та й не тільки йому. Людонька теж цікавилась, коли вернуся. Як це я не догадався одразу ж відмовитись! Послатись на якусь справу нагальну. А тепер, брате, пізно. Тепер не з руки відмовлятись.
— Ну, йдіть.
Заскочив до Генки, пояснив, у чім справа.
— Це свииство! — обурився Гепка.— Пообіцяти й не прийти!
Н його заспокоїв, що обов’язково прийду. Хіба, може, затримаюсь трохи. Не па край світу ж їду: тридцять хвилин електричкою.
— Справа серйозна? — поцікавився Генка.
— Так, дрібничка. Ординарний капіж.
— Ну, гляди ж, не затримуйся! А то Людна з мене й душу витрясе!
— Якщо вона в тебе ще є.
Посміялися, попрощались. Хотів ще до Люди забігти, але передумав: краще хай від Гепки довідається.
Прийшов додому, завів будильник на сьому, ліг і ще раз про завтрашній вечір подумав. ІЦо там буде Люда. Хороша таки штука — життя!
З тим і заснув.
Схопившись, умився, поголився, нашвидкуруч поснідав, дістав темно-синій костюм. Сорочка у смужку, червона краватка, черевики модельні — все чиж чинарем, як і годиться працівникові такої установи поважної. Ще й капелюх елегантний: "Здрастуйте!" — і отако капелюх над головою. Переконався.: справляє бажане враження. Ну, й тека з листом. Не тримати ж просто в руці чи, ще гірше,— в кишені. Лист, якщо вже потрапив до нас, проштемпельовано, пронумеровано,— це вже не просто лист, а документ, документи ж вимагають відповідної до себе пошани.
Сів на електричку з таким розрахунком, щоб застати мадам головну ще до початку робочого дня. Бо потім —-літучки-повзучки, п’ятихвилинки-годинки, термінові телефонні дзвінки — знаю вже, з чого складається робочий день адміністратора. А мені ж кров з носа треба бути сьогодні на вечорі в Генки.