Ледь заспокоїлась. Валер’янку накапати не могла, так руки трусились.
І пе було згодом у поліклініці нашій людини, з якою піп не посварився б. Пачмода невігласом у вічі обізвав, рогістраторіну Соню довів до істерики: забула, бач, йому передати, що хворий дзвонив! Ну, замоталась, забула, з ким не буває, так не розпинати ж людину за те!
І все йому спершу сходило з рук. Алла ж Василівна його на роботу приймала, не питала нікого, то їй не так просто було визнати, що помилилася в людині. Прощала йому все до одного випадку.
Приїхала якось до нас Віра Павлівна, Полотухи законна дружина. Директора заводу цегельного. Дамочка така, що як іде, то ні па кого й не гляне. Не те, що її чоловік. Той як прийде, то наче вихор увірветься. З усіма привітається, всіх розпитає, молоденьких сестричок за щічки вщипне, одне слово, душа-чоловік. Ця ж якщо й привітається, то одразу відчуєш, хто вона, а хто ти. Пропливе в кабінет до Алли Василівни, і вже туди лікарів викликають. Які їй потрібні.
І нічого не вдієш — ідуть. Дружина ж Полотухи, не хто-небудь. До якого — й вугілля привезти, за деревом та цеглою: на поточний ремонт. А це пообіцяв дві квартири нам виділити в новому будинку. Як тут не вклонишся?
Приїхала ото вона до нас у поліклініку, а Аллу Василівну якраз викликають у здороввідділ. Терміново. Вона мене до себе й гукнула:
— Валентино Григорівно, обслуягіть нашу Віру Павлівну. Кого потрібно, зовіть... Віро Павлівно, голубонько, пробачте, що сама не можу вами зайнятись: біжу до начальства. Та ви не турбуйтесь — все буде добренько. Ввечері я сама до вас подзвоню.
Цьомкнула в щоку, побігла.
Лишилась я з Вірою Павлівною.
— Так кого вам? — питаю.
Віра Павлівна губи бантиком склала (бантик номер один — для молодшого медперсоналу), всміхнулася злегка:
— Мені б терапевта, якщо можна, голубко.
Можна, чому не можна, зараз покличемо. Сама пішла до Колядка: він саме приймав. Приймала іще й Одарка Михайлівна, та я таки пішла до Колядка. "Не вічно ж тобі в білих рукавичках ходити!"
— Андронику Федотовичу, зайдіть до Алли Василівни!
— Ви що, не бачите: в мене хворий!
— Бачу, слава богу, ще не осліпла. Але Алла Василівна просила терміново зайти.
Скрививсь, поклав на стіл стетоскоп.
— Пробачте, я зараз,— до хворого.— Начальство, знаєте, нічого не вдієш!
— І стетоскоп прихопіть!
— Навіщо? Я Аллу Василівну, й без стетоскопа почую.
— Ну, як знаєте,— кажу.— Не довелося б тільки за ним повертатись...
Зайшли до кабінету, він і питає:
— А де ж Алла Василівна?
— Алла Василівна,— пояснюю йому,— пішла в райздо-роввідділ. Терміновий виклик. А це — Віра Павлівна, дружина Полотухи. Алла Василівна просила їх вислухати.
Віра Павлівна склала губи вже іншим бантиком (номер другий — для лікарів), усміхнулась кокетливо:
— Докторе, голубчику, щось із серцем у мене... Не спала всю ніч.
— Пробачте, на мене там хворий чекає. А вас прошу зайти до мого кабінету.
І вийшов. Усмішка так і примерзла до обличчя Віри Павлівни.
Тут я, признаюся, злякалась: не чекала такого від Колядка.
— Віро Павлівно, рідненька, заспокойтесь. Я зараз гукну Одарку Михайлівну. Вона вас швиденько огляне.
Як не вмовляла — не схотіла лишитись:
— Дякую, полікували!
Пішла з поліклініки — понесла лице заморожене. Сіла в машину, поїхала. А мені хоч плач: "Що ж це я накоїла!.. Знала, наперед же знала, що так воно буде! Наче нечистий у спину штовхав... Що ж це мені Алла Василівна скаже?"
Переживаю, місця собі не знаходжу, як Колядко в двері:
— То до ваша хвора?
У мене й сльози з очей. Не знаю, що йому і зробила б!
— Пішла ваша хвора,— кажу,— Вашого хамства не стерпіла. Ідіть геть, я вас і бачити не хочу!
І ще щось кричала, соромно тепер і згадувати, а він води повну склянку набрав та й подає:
— Випийте,— каже,— і заспокойтесь. Чи варто через якусь погану бабу отак переживати? Не турбуйтесь: якби була хвора по-справжньому, то не побігла б, задерши хвоста.
Як я втрималася, щоб по склянці не вдарити, не знаю й сама. Чи в нього справді не всі дома, чи прикидається? Не розуміє, що накоїв.
Алла Василівна як почула — позеленіла. Спершу на мене накинулася, знову до сліз довела. Потім трубку телефонну вхопила, подзвонила до Віри Павлівни. Пробачалася вже перед нею, пробачалась, казала, що сама з терапевтом до неї приїде.
— Ні, не з Колядком — з Одаркою Михайлівною. З Колядком у мене ще буде розмова. Зараз їдемо... Покличте Одарку Михайлівну! — це вже до мене.— Стійте, спершу Колядка гукніть.
Я до Колядка:
Товаришу Колядко, вас просить Алла Василівна!
— Скажіть, що за хвилину зайду. Бачите, хворий у мене.
Я знов до Алли Василівна:
— Алло Василівно, Колядко передав, щоб ви почекали. Він зараз не може.
Аллу Василівну так і пересмикнуло.
— Ну що ж, почекаємо. Почекаємо...— І стільки погрози було в її голосі, що аж мені стало недобре.
Сіла за стіл, папки перекладає з місця на місце. Бачу: все в ній так і кипить.
— Він зовсім знахабнів, Алло Василівно! На сестер кричить, лікарів ображає. Мене до сліз сьогодні довів. Скільки можна терпіти?
Нічого не відповіла Алла Василівна. Сидить, папки перекладає.
— Може, ще раз гукнути?
— Не треба!
Аж ось і Колядко: явилося сонечко ясне!
— Кликали, Алло Василівно?
— Кликала. Могли б і швидше прийти...
— Я не міг. У мене був хворий... Валентина Григорівна вам, надіюсь, сказала?
Мене наче хто окропом облив:
— Не плутайте в свої справи хоч Валентини Григорівни!
— В які свої справи? Просто кажу, що ви бачили, що в мене був хворий.
— Нічого я не бачила!
— Годі! — обірвала Алла Василівна. І вже до Колядка сухо, офіційно, тоном, що не обіцяв нічого хорошого: — Поясніть, чому ви відмовились обслужити хвору?
— Хвору? Яку?
— Валентино Григорівно, ви запрошували товариша Колядка в мій кабінет?
— Запросила. Одразу ж запросила, Алло Василівно.
— Ви передали йому, що це моя особиста просьба?
— Передала, аякже!
— Так чому ви відмовились вислухати хвору?
— Я не відмовлявся. Вона сама не схотіла.
Тут уже я не витримала такої брехні:
— Не схотіла, бо ви відмовились її вислухати! Сказали, що на вас чекає ваш хворий!
— То й що, як сказав? На мене й справді хворий чекав, Я ж її не відіслав — попросив зайти до мого кабінету.