Я напівлежав у кріслі пілота: перевірив управління, кивнув, що все гаразд, комусь із обслуги, навіть не знаючи його імені, натиснув кермові педалі; ліву, праву, ліву: ну ж бо, поїхали!
Злітаємо, наче з палуби авіаносця, тільки у сповільненому темпі. Реве й сіпає літак-буксир натягнутий трос, ми проповзаємо кілька футів, тоді чимраз швидше й швидше. Швидкість додає сили елейронам, оживають кермо та крила, ми відриваємося на фут від землі, доріжка зливається в суцільну смугу, літак-буксир піднімається в повітря й починає набирати висоту.
Минулого вечора я зробив непоправну, хрестоматійну помилку, сказавши те, що говорив, одпустивши її. Невже надто пізно, щоб попросити Леслі повернутися?
За п'ять хвилин ми підіймаємось, прив'язані до троса, знижуємося, щоб ослабити натягнення, і я беру ручку на себе, аби плавно від'єднатись.
Поблизу аеропорту є гарний висхідний потік повітря, всі планери юрмляться в ньому. Перший у черзі планер знаходить оптимальний варіант, ми, решта, наче лемінги, йдемо слідом, немов широкий вир білого легкого фібергласу, наче гуси-лебеді, планери піднімаються, описуючи коло за колом, дедалі вище в теплому легкому потоці повітря.
Обережно, Річарде, роззирнися довкола! Ввійди в висхідний потік у найнижчій точці і закручуй у тому ж напрямку, як інші. Не дай Боже зіткнутись у повітрі, бурмочуть собі під ніс пілоти, бо тоді цілий день – котові під хвіст.
Скільки я літав за своє життя, все одно нервую, кручуся, як наполохана качка, коли потрапляю в такий маленький простір, що кишить планерами.
Крутий поворот. Швидкий поворот. Варто втриматися на стрижні потоку – й ти вже несешся в швидкісному ліфті до найвищого поверху... П'ятсот футів на хвилину, сімсот, дев'ятсот!.. Не найкращий потік теплого повітря як на Арізону, а втім, цілком задовільний для першого польоту цього дня.
Чи відповість вона, якщо я зателефоную? А якщо відповість, що їй сказати?
"Леслі, мені невимовно шкода"?
"Давай повернемося до того, де ми були"?
Це я вже говорив раніше. І не один раз вибачався.
На протилежному боці висхідного потоку піднімається АС-В19 – дзеркальне відображення мого власного планера. На крилах і на хвості він ніс класифікаційну позначку CZ. Нижче у висхідний потік уходили ще три планери, вище кружляли щонайменше дванадцять. Якщо поглянеш угору, то здасться, ніби перебуваєш у центрі циклону, який пронісся над фабрикою планерів, здійснивши сон про безшумну літаючу скульптуру.
Невже я хотів, щоб вона мене покинула? Чи свідомо я вжив слова "хочу побути сам", знаючи, що цієї пігулки вона не захоче ковтати? А може, я покінчив із нею, як боягуз? Невже можливо, що споріднені душі здибуються, а потім розлучаються назавжди?
Дуже повільно я обійшов CZу теплому потоці, що було добрим знаком: незважаючи на втому, я лечу нормально. Теперішні перегони полягають у тому, щоб пролетіти 145 миль по периметру трикутника над страшною пусткою внизу. Тобто над пустелею. На землі це може видатися смертельно небезпечною виправою, але теплого потоку вистачає на те, аби планер ширяв високо в небі ледь не цілий день.
Будь спостережливим, Річарде! І пильним. Зразу наді мною – "Лібел", далі – "Серрус", а за ним – "Швайцер-1-35". Я можу піднятися вище від останнього, можливо, випереджу "Серрус", але аж ніяк не "Лібел". Невдовзі ми опинимося найвище за всіх, станемо на курс і буде легше.
А потім що?Решту свого життя провести самому, змагаючись із іншими планеристами? Як так сталося, що втікач-фахівець рятується втечею й від жінки, яку йому судилося зустріти?.. Леслі!Мені так шкода!
Несподівано мене засліплює яскравий спалах. Ще один спалах, падають дрібні уламки плексигласу, потрощена кабіна відлітає вбік, повітряний удар в обличчя, яскраво-червоне світло.
Від поштовху в тіло впинаються запобіжні ремені, потім мене втискає в крісло, це сила тяжіння, вона спочатку намагається викинути мене за борт, а потім – розплющити на сидінні.
Уламки фюзеляжу летять, наче шрапнель. Час сповільнюється.
Річарде, ти зіткнувся з кимось! Від твого планера майже нічого не зосталось, і якщо хочеш лишитися живим, тобі слід вибиратися звідси й відкривати парашут.
Я відчув, як уламки планера перевертаються в повітрі, розвалюються до решти, скалки падають униз дедалі швидше.
В червоному сяйві небо вертиться над скелями, скелі вкручуються в небо. Уламки крила падають навколо мене хмарою гострих оцупків. Небо – земля – небо... Здається, я не можу досягнути рукою рятівного замка на поясі...
Ще кілька спроб – і знову невдача.
Поволі намагаюся визначити, в чому справа.
О, привіт, друже! Подаймо один одному руки. Потім скажуть, ніби мене пришпилило в кабіні уламками. Мене не пришпилило. Просто перевантаження дуже велике... я не можу поворухнутися...
Каже "не мозку", коли має на увазі "не зроблю"...
Я зроблю... я зможу відкрити замок...
В останні секунди прислухаюся до спостерігача.
Цікаве завершення життя.
ОСЬ ВОНО!
В ту мить, як я відмикаю замок, кабіна щезає. Вириваю кільце парашута, дивлюсь на землю ще до того, як відкрився парашут... надто пізно! Вукі, мені шкода. Так...
Темрява...
Лежу на підлозі в трейлері, кліпаю очима, але нічого не бачу в пітьмі.
– Леслі...
Я лежу, важко дихаю, обличчя мокре від сліз. Леслі все ще була тут, на ліжку. Запитала:
– З тобою все гаразд? Вукі, з тобою все гаразд?
Я підвівся з долу, якомога ближче пригорнувсь до неї й узяв в обійми, сказав:
– Я не хочу кидати тебе, маленька Вукі, я ніколи тебе не покину. Я кохаю тебе.
Леслі здригнулась у моїх обіймах, на мить запала мовчанка. Але, здалося, це триває вічність.
– Що, що? – перепитала Леслі.
ТРИДЦЯТЬ ЧОТИРИ
Годині о другій ночі, забувши про знегоди, ми лежали, міцно пригорнувшись, у нашому ліжку, балакали про квіти, про винаходи, про те, яке чудове життя в нас може скластися. Я зітхнув:
– Пам'ятаєш моє давнє визначення? Про те, що споріднена душа – це хтось, хто задовольняє всі твої прагнення в усі часи?
– Так.
– Тоді я не думаю, що ми з тобою споріднені душі.
– Чому? – здивувалася Леслі.
– Бо не маю потреби сперечатися, – пояснив я. – Не відчуваю потреби боротись.
– Як ти можеш знати? – лагідно заперечила вона. – Чому вважаєш, ніби це не єдиний спосіб, з допомогою якого можна пробитись до тебе? Якщо ти не мав потреби боротися, щоб таким чином чогось навчитись, то не створював би собі стільки проблем! Бувають хвилини, коли я тебе не розумію, аж поки розсердишся... Чи це не ті самі хвилини, коли ти не розумієш мене, поки я не перейду на крик? Невже існує таке правило, що ми можемо навчитися чогось виключно з допомогою лагідненьких слів і поцілунків?