Міст у вічність

Сторінка 56 з 91

Річард Бах

– Я думала, в нас так буде, – сказала Леслі.

– Це було б чудово.

– Авжеж.

– Як ти думаєш, що потрібно для того, – запитав я, – що б допомогло нам знову бути разом, як раніше?

Я відчував – Леслі хоче сказати: "Ніщо", але вона змовчала, уникаючи зайвої патетики. Леслі обдумувала відповідь, і я не став підштовхувати її.

– Як раніше... Я не думаю, що все може повернутися до того стану, який був раніше. І я не хочу цього. Я щосили намагалася змінитись, коли тебе не стало, навіть спробувала ходити на побачення з іншими чоловіками, аби перевірити, чи зможу протиставити твоїй Досконалій Жінці свого Досконалого Чоловіка. Нічого не вийшло. Сумно, сумно, сумно. Даремна трата часу... Я не дівчинка для розваг, Річарде, – повільно вела далі Леслі, – я змінилась настільки, наскільки хотіла цього сама. Якщо ти хочеш бути близьким зі мною, то тепер твоя черга змінюватися.

Я застиг.

– Якого роду зміни ти можеш запропонувати мені для роздумів? – У найгіршому випадку вона може запропонувати щось неприйнятне для мене, подумав я, а це не гірше від того, що маємо на даний момент.

Леслі задумалася.

– Я б запропонувала, щоб ми обміркували можливість стосунків, у яких будемо тільки ти та я. Ще одна нагода перевірити, чи ми повітряні кульки.

– Я ж не зможу... Отак одразу облишити зустрічатися з іншими жінками?

– Так. З усіма жінками, з якими спиш. Ніяких інших романів.

Настала моя черга помовчати, а її черга – спокійно перечекати тишу в слухавці. Я почувався, наче той заєць, якого мисливці загнали в глухий кут. Усім знайомим чоловікам, які погодились на таку умову, пізніше довелося шкодувати. їм якось щастило, хоча далеко не завжди, лишатися живими, після того як їх подірявили кулями.

І все ж, як я змінювавсь, коли був з Леслі! Тільки з нею міг бути таким, яким подобався собі найбільше. З нею я не соромивсь, не ніяковів. Захоплювавсь нею, вчився в неї. Якщо вона хоче навчити мене любити, то я принаймні міг би спробувати.

– Ми такі різні люди, Леслі: ти і я...

– Ми різні й водночас однакові. Ти думав раніше, що не знатимеш, про що розмовляти з жінкою, яка не любить літаків. Я не могла уявити, ніби збавлятиму час із людиною, яка не любить музику. Чи не може допитливість бути більш важливою, ніж схожість? Якщо ми різні, то можем отримувати задоволення, даруючи одне одному наші світи, віддаючи одне одному своє кохання, свій неспокій. Ти можеш вивчати музику, я – вчитися літати. І це тільки початок. Гадаю, так триватиме, доки ми житимем.

– Давай обміркуємо, – запропонував я. – Давай усе це обміркуємо. Ми обоє вже побували в шлюбі і в напівшлюбах також, у нас обох лишилися рубці, ми обіцяли собі, що більше не повторюватимемо помилок. Ти не бачиш іншого способу бути разом, крім як спробувати... спробувати одружитись?

– А які в тебе міркування?

– Мене цілком улаштовувало те, що було досі, Леслі.

– Влаштовувало... цього замало. Мене більше влаштовує лишатися самою й не вислуховувати твоїх виправдань, коли ти втікаєш, відсторонюєш мене, відгороджуєшся од мене мурами. Я буду єдиною твоєю коханкою – або не буду нею взагалі. Я вже скуштувала твого половинчатого варіанту: він не годиться. Принаймні мені.

– Це ж так важко, шлюбові властиві такі обмеження...

– Я ненавиджу шлюб не менше від тебе, Річарде, коли він робить людей посередностями, перетворює їх на зрадників, зачиняє в клітки. Я вникала шлюбу довше, ніж ти; з часу мого розлучення минуло шістнадцять років. Але я відрізняюсь од тебе ось у чому: вважаю, існує шлюб, який дає людині більше свободи, ніж мають неодружені. Навряд чи ти це розумієш, але я вважаю, в нас із тобою саме той випадок. Ще годину тому я б сказала, що не маємо шансів. Навіть не підозрювала, що ти можеш зателефонувати.

– Ось годі тобі. Ти ж знала, що я телефонуватиму!

– Ні, – відповіла Леслі. – Я була впевнена, що ти викинеш мого листа й кудись гайнеш літаком.

Вона вміє читати думки, подумав я й знову уявив собі, як даю драла в Монтану. Багато подій, незнайомі місця, нові жінки. Але тепер про це навіть думати було нудно. Я вже не раз так робив, знав, що це таке, вся картина була наче на долоні. Втеча мене не змінить, нічого мені не дасть. Вона просто не матиме сенсу. Ну, полечу кудись... і що з того?

– Я б не полетів нишком. Не зник би, залишаючи тебе розгніваною.

– Я не серджуся на тебе.

Я не повірив:

– Але ти сердишся саме настільки, щоб припинити найкращі в моєму житті взаємини.

– Послухай, Річарде, це справді так. Я не серджуся на тебе. Того вечора я була просто розлючена й сповнена відрази. Потім мені стало важко, я плакала. Але згодом перестала ридати й багато думала. Нарешті зрозуміла, що з усіх людей, кого я знала, тобі найкраще відомо, як жити. І що тобі доведеться жити так, доки ти змінишся. Нікому, крім тебе, не дано щось змінити. Як я можу сердитися на те, що ти робиш якнайкраще для себе?

Я відчув, що шаленію. Як треба кохати, щоб висловлювати такі незвичні думки! Адже саме зараз Леслі зрозуміла, що я живу в повній відповідності зі своїми уявленнями про те, як слід жити! Хто ще в цілому світі міг зрозуміти мене? Спалах поваги до неї викликав підозру до самого себе.

– Ну, гаразд. А що як я дію не найкращим для себе чином?

– Тоді я серджусь на тебе.

Сказавши ці слова, Леслі ледь не розсміялася; мені трохи попустило. Якщо вона здатна сміятись, то кінець світу ще не настав.

– Чи можемо ми вкласти контракт, прийти до чіткої, обережної угоди про те, які саме зміни нам потрібні?

– Я не знаю, Річарде. Здається, ти й далі бавишся в якісь ігри. А питання надто важливе. Ігри, літанія твоїх звичних слів, старі методи захисту, – все це мені більше не потрібно. Якщо тобі доводиться захищатись од мене, якщо маю постійно доводити, що я твій друг, що кохаю тебе, що не збираюся завдавати тобі болю, чи руйнувати твою особистість, чи занудити тебе до смерті, то з мене вже досить. Гадаю, ти мене вивчив добре й знаєш свої почуття до мене. Якщо боїшся мене, то ти справді боїшся. Я тебе відпустила, й цілком задоволена. Можеш мені повірити. Давай на цьому зупинимось. Ми залишимося друзями, гаразд?

Я обмірковував її слова. Так звик до своєї правоти, звик, що в кожній суперечці за мною останнє слово. Але цього разу, хоч як старався, не зміг відшукати помилок у її логіці. Докази не витримували б критики тільки в тому випадку, якби Леслі говорила неправду, якби хотіла завдати мені болю, ошукати чи знищити мене. Але в це я не міг повірити. Знав: те, що Леслі може зробити комусь іншому, могла б зробити колись і мені. А я ніколи не бачив, щоб вона когось обманювала чи комусь побажала зла. Навіть жорстоким людям, від яких свого часу натерпілася. Леслі пробачила їм усім.