– Так, – нарешті відповіла вона. – Я тільки зменшу гучність. Я танцювала. – В трубці прилився галас, а за мить знову почулося: – Привіт.
– Привіт. Я отримав твого листа.
– Це добре.
Я притиснув трубку до вуха й міряв кроками кімнату – туди, сюди – навіть не помічаючи, що не стою на місці.
– Ти справді хочеш отак просто все припинити?
– Не все, – відповіла вона. – Я сподіваюся, ми продовжимо разом працювати над фільмом. Хотілося б мати тебе за друга, якщо ти не проти. Я тільки хочу, щоб ми припинили завдавати одне одному болю.
– Я ніколи не хотів завдавати тобі болю. – Це просто неможливо – завдати їй прикрощів, думав я. Не можна допекти людині, якщо та сама не усвідомлює свого страждання...
– Все одно, мені боляче, – сказала Леслі. – Напевно, я не створена для таких відкритих взаємин. Спочатку все було гаразд, ми були такі щасливі разом! Зазнавали такої насолоди! Навіщо було постійно піддавати наші взаємини випробуванням? Задля людей, яким усе одно, або задля абстрактних принципів? Це нікуди не годиться.
– Чому ти так уважаєш?
– Колись я мала кицьку, – сказала вона. – Її звали Ембер. Велика пухнаста перська кицька. Ми з Ембер проводили разом кожну хвилину, коли я була вдома. В обід вона приєднувалася до трапези, разом ми слухали музику, вночі вона спала в мене на плечі; кожне з нас знало, що думає інше. А потім Ембер привела кошенят. Дуже гарненьких. Вони забрали ввесь її час і прихильність. Відтак ми з Ембер не всамітнювалися. Нам доводилось доглядати кошенят і поширювати свою любов на інших. І вже ніколи після появи кошенят я не була такою близькою з нею, як до того. Вона вже ніколи не була такою близькою зі мною аж до дня скону.
– Глибина нашої близькості з кимось обернено пропорційна кількості інших людей у нашому житті? – запитав я. І одразу пошкодував: Леслі могла сприйняти мої слова за кпини. – Ти гадаєш, нам треба було існувати виключно одне для одного?
– Так. Спочатку я погодилася з тим, що маєш безліч приятельок. Що ти робив, коли був не зі мною, то – твоя справа. Але коли об'явилася Дебора, або, якщо можна так сказати, спрацював "принцип Дебори", то я несподівано зрозуміла: ти переносиш свій гарем на захід і плануєш зробити мене його частиною. Я цього не хочу, Річарде!.. Знаєш, чого я навчилася від тебе? Зрозуміла, чого можна досягти, й тепер повинна простягати руки за тим, що, як я гадала, в нас уже було. Я хочу бути дуже близькою з людиною, яку поважаю і якою захоплююся, яку кохаю, з людиною, в якої викликаю такі ж почуття. Або це – або нічого. Я зрозуміла: те, чого шукаю я, зовсім не те, чого шукаєш ти. Ти не хочеш того, чого хочу я.
Я перестав міряти кроками кімнату, сів на бильце канапи. Темрява за вікнами навалилася на мене.
– І чого я хочу по-твоєму? – запитав я.
– Того, що в тебе вже є. Багато жінок, з якими ти ледве знайомий і якими не дуже переймаєшся. Поверхові залицяння, взаємне використання, жодних шансів на любов. Так я уявляю пекло. Пекло – це місце, час, сумління, Річарде, де відсутнє кохання. Жахливо! Позбав мене такої долі.
Леслі говорила так, наче й вона, і я вже прийняли рішення. Наче не лишалося надії на будь-які зміни. Леслі нічого не прохала. Вона висловлювала мені свої найвищі істини, знаючи, що я не погоджуся з ними.
– Я тебе глибоко поважаю й захоплююся тобою, – сказала Леслі. – Вважала тебе найдивовижнішим з усіх людей, яких знала досі. Але зараз я спостерігаю за тобою те, чого аж ніяк не хотіла б побачити. Хочу все припинити, поки ще вважаю тебе дивовижним.
– Чого я боявся, Леслі, то це того, що ми стали перетворюватися на власників одне одного. Моя свобода така ж важлива для мене, як...
– Свобода робити що? – випалила вона у відповідь. – Свобода від близькості? Свобода від кохання? Ти говориш про свободу шукати спочинок від радості в непогамовності та нудьзі? Маєш рацію... Якби ми лишалися разом, я б не хотіла, щоб у тебе була така свобода.
Гарно сказано! – майнуло мені, наче її слова були вдалим шаховим ходом.
– Ти чудово все пояснила... – сказав я вголос. – Тепер уже розумію, про що ти говориш, а раніше не розумів. Дякую.
– Будь ласка.
Я пересунув телефонний апарат. Колись мудрі голови неодмінно придумають телефони, яким буде зручно користуватися довше ніж одну хвилину.
– Гадаю, нам є про що поговорити. Чи можемо ми якось зустрітися?
Запала пауза, після якої я почув:
– Мені б не хотілося. Не маю нічого проти розмов по телефону, але бачитися не варто. Сподіваюсь, ти мене розумієш.
– Звичайно. Ніяких проблем, – сказав я. – Ти нікуди не поспішаєш?
– Ні, ще можу порозмовляти.
– Як по-твоєму, ми маємо можливість лишитися близькими? Я ще ніколи не зустрічав нікого схожого на тебе. А твої слова про дружбу, як мені здається, обмежуються написанням щирого листа й рукостисканням у кінці кожного фінансового року.
Вона засміялась:
– А що, не так погано. Щорічне рукостискання. Краще щоквартальне, оскільки ми такі добрі друзі. Те, що наш роман не триває, Річарде, не означає, що він зазнав поразки. Я гадаю, завдяки йому ми пізнали те, що повинні були пізнати.
– А може, свобода, про яку говорив я... Можливо, це – свобода змінюватися, бути трохи іншим наступного тижня в порівнянні з собою сьогоднішнім? А якщо двоє людей змінюються в різних напрямках...
– Якщо ми змінюємось у різних напрямках, – сказала Леслі, – то все одно не маємо майбутнього, еге ж? Я вважаю, двоє людей цілком можуть змінюватись, разом зростати й збагачуватися, замість того щоб принижувати одне одного. Дві одиниці в сумі можуть дати безкінечність, якщо їх правильно вибрати! Але так часто одне тягне другого вниз; одне хоче підніматися вгору повітряною кулькою, а друге висить на ньому мертвим вантажем. Мені завжди було цікаво, що трапиться, коли обоє, жінка й чоловік, захочуть піднятись у небо, наче повітряні кульки!
– Ти знала такі пари?
– Дуже мало.
– Але такі справді були?
– Дві чи три пари.
– Я не зустрічав жодної. Хоча... одну таку знаю. З усіх знайомих тільки одне щасливе подружжя. А решта... або жінка задоволена, а чоловік тягне вниз, або навпаки, або ж обоє – баласт. А щоб дві кульки – то велика дивовижа.