Леслі замислилася.
– Коли люди перетворюють тебе на знаменитість, головне для них – зовсім не ти сама. Щось інше. Важливо, що ти для них утілюєш.
Завжди, коли розмова набуває такого значення, як зараз, мене охоплює хвиля збудження, виникає почуття, ніби в мені зростають нові сили. Слухай уважно, Річарде, вона має рацію!
– Люди вважають, що їм відомо, хто ти така: романтичний образ, секс, гроші, влада, любов. Усе це може бути вигадкою, яка не має нічого спільного з тобою. Цілком можливо, що вона тобі навіть не подобається, але такою тебе бачать. З усіх боків до тебе кидаються люди. Сподіваються, що, торкнувшись тебе, самі отримають усе це. Ти налякана, а тому зводиш навколо себе стіни, товсті скляні стіни. Сховавшись за ними, можеш упорядкувати думки, перевести подих. Там, усередині, ти знаєш, яка ти, а ззовні люди бачать щось зовсім інше. В тебе залишається вибір, – погодитися зі створеним для тебе образом і розпрощатися з собою – або лишатись вірною собі й почуватися шахрайкою, коли входиш в образ. А можна й покінчити з усім. Я міркувала, якщо так гарно бути кінозіркою, то чому знаменитості багато п'ють, уживають наркотики, часто розлучаються, накладають на себе руки?
Леслі поглянула на мене беззахисними довірливими очима:
– Я вирішила, що слава цього не варта. І майже поклала всьому край.
Я ледве стримався, щоб не вхопити її в обійми й розцілувати за те, що була така відверта зі мною.
– Ти – славетний письменник, – сказала вона. – Ти теж відчував щось подібне? Мої слова зрозумілі для тебе?
– Ще й як. Мені стільки всього хочеться дізнатись про ці речі. Газети поводяться з тобою так само? Друкували вони те, чого ти ніколи не говорила?
Леслі розсміялася:
– І те, чого не говорила, і те, чого навіть не думала, в що не вірила, що навіть не мала наміру робити. Друкують про тебе статтю, тут же цитують тебе, усе як годиться. А насправді – все вигадка. Автора статті ти й в очі не бачила... навіть не телефонував ніхто, але ж ось твої слова надруковані чорним на білому! Залишається молити Бога, щоб читачі не повірили тому, що вони вичитують у цих газетах.
– Я тут новачок, але маю теорію.
– Яку? – поцікавилася Леслі.
Я розповів їй про своє припущення, що знаменитість є для решти людей узірцем. Решта спостерігає, як знаменитість проходить через випробування.
Щоправда, Леслі висловлювалася більш зрозуміло.
Вона подивилась на мене й усміхнулася. Я помітив – її очі змінились, коли зайшло сонце. Кольори моря й місячного сяйва.
– Цікава теорія. Щодо прикладів, – сказала Леслі. – Але кожна людина – окремий приклад, еге ж? Адже кожна людина – відображення її думок, рішень, які приймала протягом свого життя?
– Так. Хоча про всіх загалом мені говорити важко. Окрема людина для мене не важить багато, якщо я не познайомився з нею особисто, чи не прочитав про неї, чи не побачив її на екрані. Якось я дивився телепередачу. Науковець розповідав про особливості звучання скрипки. І я подумав: що світові до цього? Мільйони людей гинуть від голоду. Кому потрібні дослідження скрипкової музики?.. А потім я заперечив собі. Світ потребує зразків для наслідування. Йому потрібні люди, які живуть цікавим життям, щось вивчають, творять музику нашого часу. Як розпоряджаються своїм життям ті, кого не торкнулися бідність, злочини, війни? Нам необхідно бачити інвалідів, котрі зробили вибір, що його ми б також могли зробити й стати справжніми людьми. Інакше цілком можемо мати досхочу їжі, але що з того? Моделі для наслідування! Нам вони подобаються! А ти як гадаєш?
– Можливо, так воно і є, – відповіла Леслі, – але мені не подобається це слово – "модель".
– Чому? – здивувався був я, але відразу ж здогадавсь, у чому справа. – Ти працювала моделлю?
– У Нью-Йорку, – промовила вона таким голосом, наче відкрила ганебну таємницю.
– А що в цьому поганого? Модель – це приклад особливої вроди!
– Отож-бо. При цьому важко й далі жити з гідністю. Це ж саме лякає мене, як кінозірку.
– Чому? Чого тобі боятися?
– Мені довелося стати актрисою, бо на студії мене вважали дуже вродливою, й відтоді я боюсь, коли б світ не дізнався, що не така-то я й вродлива й ніколи такою не була. Працювати моделлю – погане заняття саме по собі. Коли когось називають моделлю, взірцем вроди, то тим гірше для цієї людини.
– Але ж, Леслі, ти справді вродлива, – знітився я. – Тобто нема й найменшого сумніву... що ти... надзвичайно приваблива...
– Дякую, але те, що ти кажеш, не має значення. Хоч би що ти говорив, кінозірка в мені вважає, що врода – це образ, який хтось інший створив для неї. І вона полонянка цього образу. Навіть коли йде в крамницю, повинна бути у найкращій формі. А якщо ні, то хтось обов'язково впізнає її й скаже своїм друзям: "Ви б тільки подивилися, яка вона насправді! І наполовину не така вродлива, якою її зображують!" І кінозірка розчарує їх. – Леслі сумно посміхнулася. – Кожна актриса в Голлівуді, кожна моя знайома, яку можна назвати вродливою, прикидається вродливою й боїться, що рано чи пізно світ дізнається правду про неї. Я теж така, як вони.
Я похитав головою.
– Божевільні. Всі ви божевільні.
– Світ справді божеволіє, коли йдеться про красу.
– Мені здається, ти красива.
– А мені здається, ти божевільний.
Ми засміялися, але Леслі не жартувала. Я запитав:
– Чи правда, що у вродливих жінок трагічне життя? – До такого висновку я прийшов у пошуках досконалої жінки з багатьма тілами. – Ну, хай не зовсім трагічне, але важке. Зболене життя, якому не позаздриш.
Леслі обдумала мої слова.
– Якщо ці жінки вважають, що їхня врода це – вони самі, – сказала вона, – то ці жінки шукають пустопорожнього життя. Коли все залежить від зовнішнього вигляду, ти просто розчинешся в дзеркалах і більше ніколи себе не знайдеш.
– Ти себе, здається, знайшла.
– Хоч хай би що я знайшла, це сталося не завдяки моїй вроді.
– А завдяки чому?
Вона розповідала, я слухав, спочатку здивований, а затим вражений. Та Леслі, яку вона знайшла, з кіно не мала нічого спільного. Її сутністю став рух за мир, організація й керівництво громадянськими акціями. Справжня Леслі Перріш виголошувала промови, брала участь у політичних кампаніях, боролася з американським урядом, схильним продовжувати війну у В'єтнамі.