– Леслі! Якби я наткнувся на таке, то обов'язково купив би! Фантастика! Яка чудова... дрібничка!
– Я знала, що вона тобі сподобається! Це миска для свиней. А ось і... ложка для свиней! – У моїй руці з'явилася сталева ложка за вісімдесят вісім центів з витисненою на ручці свинкою. – А якщо ти глипнеш у холодильник...
Я відчинив холодильник і побачив перев'язані червоною стрічкою таке собі барило з двома галонами морозива й коробку з наклейкою "Шоколадна помадка". На долівку скочувалася довільними хвилями бліда холодна мряка.
– Леслі!
– Що скажеш, поросятку?
– Ти... я... ти гадаєш...
Вона розсміялася. Більше над своєю божевільною примхою й трохи над звуками, які чулися з моїх мізків, де гвинтики та коліщата забуксували в тому морозиві.
Зрештою, я втратив мову не через морозиво, а з несподіванки. Леслі, яка жила на самих зернятах і низькокалорійних салатах, зненацька замовила, як на неї, екстравагантні солодощі, заповнила ними холодильник, щоб побачити, як мені заціпить, коли я наткнуся на них.
Я видобув з холодильника барило з морозивом і допер до кухонного столу. Зняв накривку. Морозиво по вінця. Шоколадного.
– Сподіваюся, для тебе теж знайдеться ложка, – з притиском сказав я й увіткнув свою ложку з поросятком у м'яку холодну масу. – Ти вчинила немислиме, але що зроблено – те зроблено, й тепер нам не залишається нічого іншого, як знищити докази. Ну ж, приєднуйся!
Вона дістала з шухлядки мініатюрну ложечку.
– А розігрітої помадки не хочеш скуштувати? Відмовишся від помадки? – спитав я.
– Де там! Але після сьогоднішнього дня ні я, ні ти на помадку й дивитися не будемо.
Перекладаючи помадку до каструльки, аби підігріти, я подумав, що людина виявляє свої характерні риси через власні вчинки. Чи не може статися, що Леслі властива непередбачуваність? Який же я був дурний, коли вважав, ніби достатньо добре вивчив її!
Я обернувся. Леслі всміхалась, тримаючи ложечку, запитала:
– Ти справді вмієш ходити по воді? Так, як ти це робив у книжці разом з Дональдом Шимодою.
– Звичайно. І ти теж так можеш. Сам я поки що цього не робив у нашому просторі-часі. В теперішньому моєму розумінні простору-часу. Це дуже складно, щоб ти знала. Але я працюю над цим.
Я помішав помадку, яка налипла на ложку півфунтовою грудкою.
– Чи бувало так, що ти залишила своє тіло?
Вона навіть не зморгнула й не попросила пояснити докладніше.
– Двічі. Один раз у Мехіко. Вдруге – у Долині Смерті, на версі пагорба, під зорями. Я лягла горілиць, щоб роздивитися небо, і впала поміж зорі...
Зненацька в її очах заблищали сльози. Я тихо промовив:
– Пам'ятаєш, коли була між зірками, якою легкою ти себе почувала, природною, простою, правильною, наче добралася до домівки? Таке відчуваєш, коли звільняєшся від тіла.
– Так.
– Те саме з ходінням по воді. Це сила, яка живе глибоко в нас самих... Це побічний наслідок наших внутрішніх сил. Просто й природно. Ми повинні наполегливо досліджувати їх і пам'ятати, що не слід часто вдаватися до цих слів. Інакше обмеження земного життя переплутаються, стануть взаємонезалежними, й ці уроки тільки пантеличитимуть. Одна біда, – нам так легко вдається переконувати себе, що не слід застосовувати свої реальні сили, і зрештою починаємо думати, що справді не можемо цього робити. Тоді, з Шимодою, ми не ставили один одному запитань. А коли його не стало, я припинив свої вправи. Втім, мені здається, цього відчуття вистачає надовго!
– Як шоколадної помадки.
Я скинувся. Дрочиться?
Шоколад у каструльці пішов бульбашками.
– Ні, гарячого шоколаду не стає на довше, ніж спогадів про духовну дійсність. Гаряча помадка – ОСЬ ВОНА! Гаряча помадка не ставить під загрозу комфортність усталеного світосприймання. Гаряча помадка вже ЗАРАЗ. А ти готова спробувати ці ласощі?
– Тільки трішечки-трішечки, – погодилась Леслі.
Доки впоралися з десертом, ми мало не спізнились у кіно – довелося довгенько постояти в черзі, що розтяглась на два квартали.
З моря дмухав легіт, наповнював ніч свіжістю, й, захищаючи Леслі від холоду, я обняв її за плечі.
– Дякую, – відповіла вона. – Я не думала, що ми так довго пробудемо надворі. Тобі холодно?
– Ні, – сказав я. – Зовсім не холодно.
Ми побалакали про фільм, який збиралися переглянути. Говорили ми й про інші речі.
– А як це – бути акторкою, Леслі? Це мене завжди цікавило.
– Ото ще знайшов кінозірку! – засміялася вона. – Тобі справді цікаво?
– Так, таке життя завжди лишалося для мене таємницею.
– Ну, що тобі сказати. Часом воно просто чудове, коли є гарний сценарій, гарні люди, які справді бажають створити щось вартісне. Але так буває не часто. Все решта – це праця. Боюся, що здебільшого вона аж ніяк не позначається на прогресі людства. – Леслі запитально глянула на мене. – Хіба ти цього не знаєш? Тобі доводилося бувати на знімальному майданчику?
– Тільки на натурі. В павільйоні – ніколи.
– Може, наступного разу, коли я зніматимуся, прийдеш подивитись?
– Обов'язково! Дякую за запрошення!
Скільки нового можна від неї дізнатись, подумав я. І чого навчилася Леслі, ставши славетною... Чи змінилась вона, чи діткнула її слава, чи почала Леслі ховатися за мурами? Ця жінка відзначалася якоюсь упевненістю в собі, позитивним, притягуючим й особливо привабливим сприйняттям життя. їй довелося побувати на верхах, які я спостерігав тільки знизу; вона побачила осяйне світло і вже знає таємниці, яких я так і не збагнув.
– Але ти не відповіла, – сказав я. – Попри саму роботу над створенням фільмів, на що схоже таке життя? Що ти відчуваєш у ролі кінозірки?
Вона звела очі, пильно подивилася на мене, довіра зігріла зіниці.
– Спочатку тебе захоплює все. Спочатку гадаєш, що ти не така, як усі інші, що можеш запропонувати щось особливе. Так воно й насправді може статися. Потім згадуєш, що ти така ж, якою була завжди; єдина різниця в тому, що всюди з'являються твої фотографії, в газетах – статті про те, хто ти, що сказала, куди збираєшся поїхати. А на вулицях зупиняються перехожі, щоб краще тебе роздивитись. Ти – знаменитість. Якщо точніше, викликаєш посилену увагу до своєї особи. І кажеш собі: я не заслуговую такої уваги!