— Ну, й настрiляв?— з цiкавiстю запитали ми.
— Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосiб.
Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й обтикавши бур'яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетiти гуси.
Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопцi не покепкували, як з того пана...
Поставили ми її в недiлю.
А на другу недiлю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечiр.
— Гуси вже, — каже менi приятель — появилися. I не дуже бочки бояться! Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?
— Сiдай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до вiвторка.
— Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що грiє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив...
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од'їхати метрiв з пiвсотнi, чую — гукає:
— За твоє здоров'я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
— Рррятуйте! — крик з озера:— Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
— Бреди, — кричу, — до берега!
— Не вибреду!! — кричить. — Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна — I до бочки...
Пiд'їздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
— Чого ти нiби пiрнути хочеш? — питаємо.
— Р-р-р-ушниця пiрнула!
— Ну, вилазь уже на човна!
— А р-рушнпця?
— Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося...
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка, злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
— Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули?
— Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
— Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? — кажу йому.
-— Нема!
— Пiрнула?
— Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
— Ага! Розумiю! — кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
— Ну, що ж далi? — питає приятель.
— Кричи, — кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята —
Та понесiть до матiнки.
— До матiнки, — каже вiн, — далеко! А от якби на гiiч!
1946
ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр'ячку крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала...
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється од думок рiзних:
— А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
— А чи пропололи озиму пшеницю?
— А чи...
— А чи...
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
— Пать-падьом!
— Пать-падьом!
— Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає, розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає рахувати:
— Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б'є! Ах, сукин кот, i б'є ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi б'є!
Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.
Чудесна пташка!
"Вечiр.
Нiч..."
Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, — я це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настає — я в цей час до матерi:
— Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!
— Ще не набiгався?
— Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
— I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
— Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху — i до ворiт. А мати:
— Ти хоч чумарчинку накинь!
— Ат! — кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу Степаниду держить.
Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить: "Сюр-сюр! Сюр-сюр!", — так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки виплiтати — i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) — так сiтка, нiби найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, — вона вже у дiда в кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена, а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi об пруття голiвки не побив.