Мисливські усмішки

Сторінка 13 з 38

Вишня Остап

Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.

Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця забув удома.

Але вiн мене заспокоїв.

— Ти, — каже, — не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!

Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.

Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм спiвали отiєї, як пак вона? — та отiєї, що ото:

Де ти, хмелю, хмелю, зимував,

Що й не розвивався...

Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:

Сама буду поливати

Дрiбною сльозою...

А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:

...сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!

Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.

— Що воно таке? — питалися вони.

— Охотники поїхали!

Спiвали ми аж до самої станцiї.

На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.

Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:

Думи мої, думи мої,

Лихо менi з вами.

Дiйшли до запитання:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину? —

та й замовкли.

Позiхнули й сказали один одному:

— Будемо, мабуть, спати!

А гуска-казарка з нами.

Лаштуємося ми спати.

Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалi не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.

Їхали ми у м'якому вагонi.

Приятель таки додумався.

— Я, — каже, — вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме! Сплю я не дуже мiцно, скорше — сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!

— Ну, — кажу, — добре!

Полягали.

Прокинувся я вранцi, дивлюсь — сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi ноги, й мугиче:

Чом вас лихо не приспало,

Як свою дитину?

— Чого, — питаю, — такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.

— Упокоїлась, — питаю. — Як же це так?

— Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, — скорше сторожко я сплю! I от бачиш!

— Та бачу, — кажу. — То ти й спiвав би вже:

Чом вас лихо не приспало,

Як я дику гуску?

Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.

Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм потихесеньку дiйшла.

А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м'якому вагонi, в поїздi Куп'янка — Харкiв, забути i нiкому не говорити.

Так i зробили.

Гуску з'їли по приїздi на другий день.

Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.

Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:

— Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний подарунок.

Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.

А вона його поцiлувала.

Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.

Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело гегочучи.

Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.

Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.

Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове.

Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за певним планом, за певною системою!

Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:

— Тигряча смерть!

Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд, по-справжньому.

Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а то й бiльше.

Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi під ожередом сiна, увечерi, пiсля того, як постояли на качачому перельотi.

Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.

Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:

— Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської! Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур'яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн...