— Це ж Віскі! Ну, звісно! Де він? Негайно приведіть його сюди! Де ви його залишили? — Я обернувся до Маддокса. — Зараз ви дещо побачите самі!
— А я не хочу його бачити, — пробелькотів Мерфі. — Я не зможу цього витримати!
Я кинувся до дверей. Половина персоналу, що підслуховувала під дверима, сторчголов улетіла до кімнати. Я відштовхнув одних, перескочив через інших і вибіг на сходи.
Внизу я побачив юрбу. Проте ніяких слідів Віскі не було.
— Собаки тут не бачили?
— Був, — відповів здоровенний тип, прокладаючи до мене шлях у юрбі, наче криголам. — Величезний вовкодав. Пройшов тут кілька хвилин тому.
— Куди він подався?
— Отуди, праворуч… А що таке?
Я побіг вулицею, не відповівши на запитання.
Віскі ніде не було. Та це мене не дуже стурбувало. Якщо він кудись пішов, то тільки додому.
Я зупинив таксі і сказав шоферові свою адресу.
— Їдьте ближче до тротуару, десь тут один приятель має іти…
Водій, сухорлявий молодик з недовірливим поглядом, торкнувся кашкета.
— Слухаюсь, сер. Зупинюся де скажете.
Машина повільно рушила вздовж тротуару.
Ми майже доїхали до дому, коли я помітив Віскі. Вигляд у нього був набагато кращий. Хтось подбав про нього. Але на голові виднілася та сама велика рана.
— Гальмуй! — крикнув я шоферові. І вискочив з машини.
— Віскі!
Пес зупинився, повернув до мене лобату голову.
— Друже! Який же я радий бачити тебе знову! А я тебе скрізь шукаю. Ну, ходімо, ходімо в машину. Нам є про що поговорити.
Ми залізли в машину.
— Покатай нас трохи, — сказав я водієві. — Мені треба поговорити з моїм собачкою.
Хлопець подивився на Віскі.
— Чудовий у вас пес, — зауважив він. — Сподіваюсь, ви його не б'єте?
Я неуважно відповів:
— Пробач, але собаці треба розповісти мені багато всяких речей, тож на балачки з тобою нема часу.
— А я дуже не люблю типів, що б'ють своїх собак, — не вгавав водій, розглядаючи рану на голові Віскі. — Якось застукав одного на цьому, то він так тікав, що мало штани не загубив.
— Справді? — поцікавився Віскі. — І ви його не змогли наздогнати?
— А навіщо було його наздоганяти? — відказав шофер, рушаючи.
Ми з Віскі обмінялися приязними поглядами.
— Ну, друже, розказуй, що з тобою сталося.
Та, перш ніж пес устиг відповісти, завищали гальма, і ми обидва опинились на підлозі.
— Ти що робиш, негіднику? — закричав я водієві. — Хіба я за те тобі плачу, щоб ти нас угробив?
Водій повернувся до нас. Погляд його був дикий. Щоки скидалися кольором на черево риби.
— Скажіть, може, я недочув… Цей собака розмовляє?
— Яке тобі до цього діло? Ти собі крути бублика — це все, що від тебе вимагається.
— Е ні! — вигукнув хлопець, втупившись у нас круглими очима. — Я наполягаю, щоб ви мені відповіли. Говорив зі мною цей собака, чи ні?
— Припустімо, говорив. То й що?
— Нічого, звичайно. Тільки собаки не розмовляють. Вони гавкають, це я достеменно знаю!
— Те, що собаки гавкають, — правило. А з правил є винятки. Мій виняток підтверджує ваше правило. Ясно?
— Коли так, тоді нехай, — з полегкістю зітхнув водій.
Ми поїхали далі.
— Я думав, ти зовсім утратив здатність говорити.
— Ні, не зовсім. Це було страшенно незручно. На гавканні далеко не заїдеш. Але ми марнуємо час. Я знаю, де Майра.
— Я теж, — мовив я сумовито. — У Пеппі.
Віскі хитнув головою.
— Ні, вона у Баксі. В кімнаті на другому поверсі, з вікнами на вулицю.
Я здивовано втупився в нього.
— Кажу тобі — вона в Пеппі. Він сам признався. Ось послухай… — І я розповів йому про Анселя, Пеппі і про все інше.
Віскі не зводив з мене жвавих блискучих очей, та, коли я закінчив, уперто повторив:
— А я вам кажу: вона в Баксі! Треба визволити її звідти. І притиснути Пеппі. Звеліть водієві, щоб повернув.
— Ти певен? — спитав я, вже радше задля перестраховки. — Виходить, Баксі в банді Крюгера?
— Ой, годі, Бога ради, — розсердився Віскі. — Краще дайте водієві адресу.
— Гаразд, — погодився я. — Мелбері-Парк, будь ласка.
— Еге, — відповів шофер. — Слухайте, я тут трохи поміркував. Ви ніколи не примусите мене повірити, що цей пес розмовляє.
— Ваша правда, — підсумував Віскі.
Таксі повернуло на потрібну вулицю.
Розділ шістнадцятий
Поки ми добиралися до Мелбері-Парк, Віскі розповів про свої пригоди.
Він був свідком того, як викрали Майру, — це сталося поряд з нашим будинком. Потім біг за машиною, в якій її везли, аж до Баксі. Там він спробував прийти на поміч, але йому не вдалося подужати Баксі і Лу. Він ледве вирвався живий, діставши кілька страшних ударів палицею.
Слухаючи його, я дедалі дужче закипав.
— Тепер він тебе не зачепить. Ну й прищикну ж я йому хвоста!
— Будьте обережні, — застеріг мене Віскі. — То дуже небезпечний тип.
— Я буду обережний.
Таксі зупинилося. Віскі виглянув у віконце.
— Приїхали.
Я розрахувався і вийшов. Водій уперто не дивився на мене. Одначе, ховаючи гроші в кишеню, не втримався й кинув швидкий погляд на Віскі. Машина рвонула з місця так, що завищали шини.
— Не схоже, щоб він пройнявся до тебе любов'ю, — сказав я Віскі. — А тепер слухай. Якщо тебе помітять, мій план провалиться. Тому близько не підходь, а краще стеж, що діється навколо. Якщо не вийду за півгодини, біжи по фараонів.
— Хіба що в крайньому разі, — заперечив пес. — Якщо фараони накладуть лапи на Майру, їй буде непереливки.
— Авжеж. А як зі мною щось станеться? Про мене ти не подумав?
— Подумав. Надішлю вам вінок. Що я можу ще для вас зробити?
— Під три чорти твій вінок! Якщо не вийду через хвилин тридцять-сорок, починай шукати мене.
— Я подумаю над вашою пропозицією. Але краще б вам вийти.
— Ти певен, що вона там?
— Так, я бачив її нагорі, в кімнаті, що виходить на вулицю.
— Гаразд. Тоді варто ризикнути.
— Та вже ж. Навіть як хтось почне заперечувати, не зважайте. Віскі не дуже мене збадьорив. Може, всі собаки його породи такі?
Я лишив його на розі і, не кваплячись, попростував до бару. Там було порожньо, коли не рахувати хирлявого молодика, що куняв за стойкою.
— Де Баксі? — спитав я.
— Вийшов. — Молодик позіхнув і заплющив очі.
Я оглянув приміщення. Праворуч були двері, що, з усього судячи, мали вести на другий поверх.
— Гаразд, я почекаю, — сказав я, вмощуючись на стільці біля дверей.