Молодик нічого не відповів. Він уже спав. Я не спускав його з очей. Коли він почав тихенько хропти, я навшпиньки підійшов до дверей. Він не прокидався. Я кілька секунд почекав і прослизнув за двері. Там був темний коридор, в кінці якого виднілися сходи.
Якби я мав револьвер, то почувався б упевненіше. І все-таки, якщо Майра була там, я мусив будь-що дістатися до неї.
Я квапливо піднявся сходами.
Перша з оглянутих мною кімнат, без сумніву, належала Баксі. У ній не було нічого, за винятком складаного ліжка та сили-силенної пилюки. До затишку господар був явно байдужий.
Дальші двері були замкнені на ключ. Я щосили вдарив у них ногою і влетів до кімнати, ледве вдержавшись на ногах.
На ліжку лежала Майра і з кволою усмішкою дивилася на мене. Я відповів їй своєю усмішкою — впевненою, на всі тридцять два зуби.
— Нарешті, — видихнула вона, намагаючись підвестись. Тут я побачив, що руки й ноги в неї зв'язані.
— Ну, чого ти стоїш стовпом? Швидше!
— Як же приємно знову почути твій голос, кицю!
— Зараз не час для ніжностей, — кисло відповіла Майра, посуваючись на край ліжка. — Залиш їх на потім.
— Гаразд, — сказав я, підходячи до неї. — Сподіваюсь, вони були не надто брутальні з тобою.
— Поки що ні. Але дещо вони мені обіцяли твердо.
Я оглянув мотузки, якими вона була зв'язана. Видно, що це робив фахівець. Я розітнув мотуззя ножем'.
— От і все. — Я сів біля неї. — Так краще?
— Де там краще! Мене всю судомою звело, — відповіла вона з хворобливою гримасою.
— Стривай! — Я засукав рукава. — Зараз я приведу тебе в норму. Найкращий у світі масажист!
Майра занервувалась.
— Руки геть! Я й сама впораюся.
— Шкода. Вам же гірше, панночко.
Поки вона масажувала собі ноги, я оглядав кімнату. На столі громадився якийсь дивний пристрій, що складався з великих пружин, довгого ланцюга з наручниками та кількох зубчастих коліщат.
— Хтось поплатиться за викрадення, — із злістю промовила Майра. — Навіщо вони це зробили?
— Я все тобі розповім, — пообіцяв я. — А це що за штуковина?
Майра крикнула:
— Не чіпай!
Щось лунко клацнуло. Пружини розтяглися, коліщата повернулися, і я опинився… закутим.
— Дурень! — люто вереснула Майра.
— Я не помилився, — зауважив я, милуючись апаратом. — Це справді пастка. Хитра машина. Корисний винахід.
Майра насилу підвелась і дотяглася до мене.
— Казала ж тобі, не чіпай!
Я спробував скинути наручника.
— Не бійся, я зможу його зняти. Просто цікаво було подивитись, як ця штука діє.
— Не знімеш ти його, дурний! — мало не плачучи закричала Майра. — Я ладна вбити тебе за це!
Вона мала слушність. Наручник міцно тримав мою руку. Вивільнитись було годі. Ланцюг не давав мені й кроку ступити.
— Зроби щось, — занепокоївся я. — Я не проти скинути ці пута.
— Та я ж не мо-о-жу! — заголосила Майра. — Що тепер робити? Що?!
Я мужньо боровся з наручником. Марно. Нарешті я відмовився від боротьби й сказав:
— Доведеться мені, мабуть, на цьому ланцюгу й сконати. Але це краще, ніж на ланцюгу жити.
Трохи відпочивши, я вирішив зробити ще одну спробу: ногами вперся у стіну, завів руки назад і різко рвонув ланцюг обома руками. Та вирвати кільце не вдалося, воно було прикріплене намертво. Тільки й того, що наручник обідрав мені зап'ясток.
— Рибонько моя, ти завжди маєш слушність. Я справді дурень. І не просто дурень, а дурень у квадраті.
— Тебе порішать, якщо застануть тут, — занепокоєно промовила Майра.
— Не треба такого казати. А то ще, гляди, твої слова підбурять когось на лихий вчинок. Тепер, люба моя, трохи послухай мене. Твоє становище анітрохи не краще за моє.
— Що ти хочеш цим сказати?
У кількох словах я розповів їй про смерть Дона Анселя і звинувачення, яке нависло над нею.
— Тобі треба негайно десь сховатись. І то якомога швидше! Скажеш Віскі, куди ти підеш. Потім він перекаже мені.
— Я тебе не покину! Зараз пошукаю щось гостре. Може, вдасться якось розірвати ланцюг.
— Не гай часу! Я сам винен. А може, мені нічого й не зроблять.
— Я залишуся тут, — рішуче мовила вона і раптом голосно скрикнула.
— Що таке? Що з тобою? — Мене стривожив вираз її обличчя.
Майра простягла до мене руки. Вони тремтіли.
— Тобі погано? Тримайся, серденько!
Забувши про ланцюг, я спробував ступити до неї, але ланцюг рвонув мене назад.
— Зі мною щось діється, — розгублено мовила Майра.
Потім я побачив щось жахливе. Не подумайте, що розповідаю казочки. Я сам ледве вірив у те, що діялося.
Мені здалося, що я втрачаю зір. Майра почала розпливатись. Обриси її постаті розмились, неначе на поганому фотознімку, риси обличчя мовби стерлись.
— Що з тобою?! — вигукнув я, відчуваючи, як нестямно калатає моє серце.
Відповіді не було. Розмите зображення і далі плавало в мене перед очима, потім я побачив щось рухоме, наче хмарка випливла з-поза її тіла.
Вам знайомі фантастичні фільми, в яких люди раптом стають прозорими? Саме таку штуку я й побачив перед собою. Я відчував такий страх, якого не відчував ще ніколи в житті.
Мало-помалу прозора постать ставала дедалі темнішою, і ось поруч виникла друга Майра — точнісінька копія першої, — вдягнена лише в трусики з білого атласу й ліфчик.
Певна річ, це була Аріам. Вони стояли поряд і здавалися відображенням одна одної.
Майра відступила, нажахана не менше за мене.
— На вас що, моя білизна?
Аріам задоволено оглянула себе.
— Треба ж було мені в щось одягтися, — зухвало заявила вона. — Я маю на ці речі таке ж право, як і ти. — Потім глузливо поглянула на мене й запропонувала: — Не соромся. Дивись уважно!
Я відвів погляд.
— Принаймні, — мовив я кволим голосом, — у такому вигляді ти не загубишся в юрбі.
— Але це ж я! — крикнула приголомшена Майра.
— Авжеж, — погодилась Аріам. — Ми ділимо одне тіло.
Майра затулила обличчя руками.
— Жахливо! Що мені робити?
— Нічого, — посміхнулась Аріам. — Просто ми дві сторони однієї натури.
— З натурами — це ясно, — втрутився я. — А як же двоє тіл? Це трохи збиває з пантелику.
— Цей фокус вийшов у Кінтля неперевершено. У нього було дуже розвинене почуття гумору. Здорово придумав старий! Мені набридло ділити одне тіло на двох. Як на мене, то краще мати своє власне.
Майра підбігла до мене, вхопила за руку. Вільною рукою я обняв її за стан.