За чверть години я був у Маддокса.
Маддокс не з тих людей, які викликають до себе симпатію. Він завжди був схожий на вулкан, що ось-ось почне вивергатися.
Його особисту секретарку звали Гаршт, але позаочі всі називали її Шваброю, не інакше. Така вона була худа й кістлява. Вона мала неабиякий вплив на шефа, а до мене ставилася добре.
Поки я стояв біля дверей, не насмілюючись увійти, вона вгамовувала Маддоксів гнів. Судячи з купи пошматованого паперу й поламаних олівців, можна було зрозуміти, що пік виверження вже позаду. Я рішуче ступив на килим і зупинився за два кроки від людини-вулкана.
— День добрий, містере Маддокс! — мовив я з променистою усмішкою.
Маддокс різко підвівся, але Гаршт хутенько повернула його на місце. Він загорлав, смикаючись і гримасуючи:
— Нездара! Бевзь!.. Нічого зробити не може, клятий кретин! І це називається журналіст!.. Особливі завдання йому дають! Нікчема! Бовдур! — Від його крику деренчали шибки.
— Містере Маддокс, прошу вас, — втрутилася Гаршт. — Як ви можете так зустрічати містера Мілана, коли хочете, щоб він вернувся до вас на роботу?
— Вернувся на роботу! — гримнув Маддокс і рвонув на собі комірець. — Що йому тут робити, недолугому кретинові? Витягти з мене ще двадцять п'ять тисяч? Йому байдуже! Йому на це начхати! Всі йдіть сюди, всі — і помилуйтеся на нього!
— Немає тут моєї вини. — Я мимоволі відступив назад. — Спитайте у Жудена. Він вам розповість. Вас обдурили, містере Маддокс. Подякуйте вельмишановному містерові Шамвею…
Маддокс почав роздиматись, як пухир.
— А! То он воно що! Мене, виявляється, обдурили! — Якби Гаршт не втримала його за піджак, він би буцнув мене головою. — У тебе в голові коротке замикання, але надовго. Віслюк ти!.. Я в курсі всіх ідіотських історій, які ти наплів Саммерсу. Якщо ти думаєш, що я попадуся на такий гачок, то тобі якраз місце в палаті для буйних божевільних… Літаючі жінки… Собаки, які розмовляють… Люди, що перетворюються на ковбасу… О-о-о!
Він підкріпив свою гнівну тираду лютим плювком.
— Облишмо все це на час, — спокійно запропонував я. — Поговорімо краще про Андаску.
— Про Андаску? — Маддоксове обличчя зразу ж напружилось, і він пильно подивився на мене. — Що ти знаєш про Андаску?
— Я знаю, що ви проти нього, — сказав я твердо, — і що Крюгер хоче, аби ви мовчали.
Він раптом заспокоївся.
— Звідки ви знаєте?
— Крюгер сам мені сказав. А зараз вислухайте мене по змозі уважніше. Крюгер влаштував так, що всі докази свідчать проти Майри Шамвей, хоча винна у вбивстві інша. Якщо він не одержить певних фотографій, то передасть Майру поліції. Такі умови. Якщо я їх не виконаю, Майра опиниться на електричному стільці.
Маддокс зачмихав, як бегемот.
— А, то ти хочеш ті фотографії? — Чмихання дедалі посилювалось. — Збираєшся віддати їх Крюгерові? То ти їх не дістанеш! Зрозумів? Нехай хоч уся країна сяде на електричний стілець, і тоді фотографій не віддам! Ясно тобі?
— Я передбачав, що так буде. Може, зволите тоді вислухати передісторію?
— Я ж для того й запросив тебе приїхати! Щоб ти все-все розповів. А не для того, щоб милуватися твоєю самовпевненою пикою!
— Гаразд! — сказав я, підсуваючи стілець. — Розповідь буде довга.
І я розповів Маддоксові про всі події, починаючи із зустрічі з Майрою і кінчаючи розмовою з Крюгером.
Він сидів, тарабанив пальцями по столу і рухав щелепами так погрозливо, ніби збирався мене проковтнути. Гаршт стенографувала. Нарешті я закінчив свою розповідь. Ніякої реакції. Тільки глибока мовчанка. Тільки недовірливий погляд. Здається, навіть Гаршт не повірила.
— Маячня, та й годі! — підсумував Маддокс. — Отака моя думка. Але це ще не все. Ти, хлопче, небезпечний для суспільства, тебе треба ізолювати. Не мине й тижня, як я запроторю тебе до божевільні. Не пошкодую на це всього, що маю, аж до останнього цента.
Я квапливо підвівся, з тривогою дивлячись на нього.
— Ні-ні… Ви не можете так вчинити!
— Ще й як можу! — гаркнув Маддокс. — Через тиждень будеш в ошатній сорочечці, в якої рукави зав'язуються на спині.
У двері постукали.
— Увійдіть! — гукнула Гаршт. То був Мерфі, портьє.
Я ніколи ще не бачив, щоб за годину людина так разюче змінилась. Його обличчя страшенно зблідло й змарніло. Він насилу переступав ногами.
— Чого вам треба? — прогарчав Маддокс. — Кажіть хутчіш! Я не маю часу!
— Вибачте мені, містере Маддокс, — тихо промовив Мерфі. — Я прийшов попрощатися. Я йду, сер.
— Як це йдете! — здивувався Маддокс. — Ви ж працюєте тут уже двадцять років!
— Атож, сер, — сумовито кивнув головою Мерфі. — Це буде тяжкий удар для моєї дружини. Але краще піти зразу, сер, поки я ще не остаточно збожеволів.
Маддокс підвівся з місця.
— У чім річ? — люто гримнув він. — Годі, Мерфі! Ви що — глузуєте з мене? Ваші розваги можуть вам дорого обійтися! Я не маю часу на дурниці! Вертайтесь і стережіть двері. Якщо випили, йдіть відпочиньте. Ви один з найдавніших наших службовців, і я, хай уже так, пробачу вам недоречний жарт.
Мерфі ступив до столу.
— Які там жарти, сер! — мовив він з пригніченим виглядом. — Вся річ у моїй голові.
— У вашій голові? — перепитав спантеличений Маддокс. Мерфі кивнув.
— Саме так, сер. Ще вранці голова варила як слід. А тепер… Краще піду зразу, а то ще накою чогось…
— Чому ви вирішили, що з вашою головою не все гаразд? — сухо запитав Маддокс.
— Мені ввижаються дивні речі, сер. Я чую голоси.
Маддокс повернувся до Гаршт.
— Хіба голоси чують лише тоді, коли з головою негаразд? Щойно я чув Міланів голос.
Гаршт знизала гострими плечима.
— Коли чують голоси — це симптом. Нічого доброго він не віщує. Маддокс витер умить спітніле обличчя.
— Так, зрозуміло. Про які голоси йде мова?
— Внизу стоїть величезний собака, — відповів Мерфі, весь тремтячи. — Мені здалося, що він… заговорив. Оце тільки-но. Тому я й кажу, що чую голоси…
— Собака? Заговорив до вас? Що ж він сказав? — замогильним голосом поцікавився Маддокс.
— Він спитав, чи я щодня міняю шкарпетки. Чи тільки по святах…
Я підхопився на ноги.
— Собака?! Говорив?..
Мерфі відступив, дивлячись на мене затуманеним поглядом.
— Так, містере Мілан. Величезний собака. Я не став би вас обдурювати.