Рівно за десять секунд увійшов Кленсі.
— Яке нещастя! Мені так шкода, друже…
Я повернувся і глянув на ліжко. Майра й Аріам лежали поруч, на одній подушці. Хоча я й знав, що там відбувається, мені було трохи не по собі. Кленсі закліпав очима, зблід, потім густо почервонів.
— Вона дуже гарна, правда? — сумовито спитав я.
Кленсі щось забурмотів. Його лоб змокрів від поту. Він підійшов до ліжка і глухим голосом сказав:
— Так. Але не хотів би я бачити таке гарне видовище щодня.
— Я теж, — охоче погодився. — Але який у небіжчиці щасливий вигляд! Як ніколи за життя!
— Я це також завважив, — мовив Кленсі, знесилено сідаючи на краєчок ліжка. — Знаєте, у мене, здається, знову галюцинація. Як по-вашому, їх тут дві чи вона одна?
— Звісно, одна, — впевнено відповів я.
— Так я й думав, — простогнав він жалібно. — Я, мабуть, надто перевтомився.
— То відпочиньте десь у тихому куточку.
— Атож… справді… Тільки тут і тихих куточків немає, — відповів він і поволікся до дверей.
Я повернувся якраз вчасно, щоб побачити, як Аріам втілюється в Майру.
— Страшенно радий, що все це нарешті скінчилося — вдоволено промовив я, втираючи спітніле обличчя.
Майра сіла.
— Почекай мене в коридорі. За кілька хвилин я вийду.
— Не треба, щоб вони бачили тебе, — сказав я, виходячи. Кленсі, скорчившись, сидів на стільці.
Його підлеглі дивилися на нього, нічого не розуміючи.
— Не чіпайте його, — порадив я агентам. — Він зараз геть занурений у розумову діяльність.
Я пройшов у кінець коридора і зупинився, чекаючи на Майру. Через кілька хвилин знайомий голос шепнув:
— Ходімо.
Ми приїхали до моргу за чверть до дванадцятої. Нас зустрів худий стариган з густими вусами і густою мережею синіх прожилок на хижому носі.
— Чого вам треба? — неприязно поцікавився він.
— Тут є труп, на який мені хотілося б глянути, — сказав я, показуючи своє журналістське посвідчення. — Прізвище небіжчика — Ансель, Дон Ансель.
Старий зневажливим жестом відштовхнув посвідчення.
— Приходьте завтра! — І встромив носа в газету.
— Хвилинку! Мені треба бачити того чоловіка негайно.
Сторож суворо втупився в мене поверх окулярів.
— Забирайтеся! — пробурчав він. — У такий час туди не ходять.
Я повернуся до Майри й з досадою промовив:
— Ще один приємний і послужливий суб'єкт. Придумай щось. Часу обмаль.
— Я пішла, — сказала Майра і розтанула.
На тому місці, де вона стояла, лишилася купка одягу з капелюшком нагорі, а поряд — пара черевичків.
Я закурив і став з цікавістю спостерігати реакцію сторожа. Він повільно підвівся і осклілими очима втупився в одяг.
— Цікаво, як це жінки так уміють прикрашати себе одягом, — недбало зауважив я. — Трохи шовку тут, трохи — там. І ось будь ласка…
Сторож відкашлявся і прошепотів:
— Де вона?
— У морзі, звичайно! Але скоро вернеться.
Він видав якийсь звук і звалився за свою конторку. Дивовижна для такого віку реакція.
Я обійшов конторку, наміряючись увійти в морг. Та сходами до мене вже біг, спотикаючись, сам Ансель.
Я кинувся йому назустріч, обняв і закричав:
— Доне! Який я радий бачити вас знову!
— Подбай про нього, поки я одягатимусь, — сказала Майра. — Він ще не зовсім прийшов до тями.
— Та й не дивно, — зауважив Дон, міцно потискаючи мені руку. — Я пережив дуже важкі години.
Сторож, який лежав за конторкою, ворухнувся, підвів голову і вражено подивився на нас.
— Цей труп не буде вам більше надокучати, — сказав я радісно. — Я запросив його на вечерю.
Майра одяглася вмить і взяла Анселя під руку.
— Ходімо, Доне. Тут не дуже весело.
Побачивши, що ми йдемо до дверей, сторож зітхнув і знову звалився на підлогу.
Розділ дев'ятнадцятий
Не бачу причин, з яких мені варто було б затримувати вашу увагу й далі. Дійшовши до цієї частини моєї оповіді, ви, певне, вирішили те саме, що й Маддокс, який так нічому й не повірив і, якби я лишився в Нью-Йорку, запроторив би мене до божевільні.
Хочу лише зауважити на прощання, що в житті повсякчас відбуваються дивні речі. Я зовсім не наполягаю, щоб ви вірили в усе почуте й прочитане, але звичка завжди в усьому сумніватися робить людське існування нудним і похмурим.
Було дуже приємно знову побачити Дона Анселя, не менш приємно — Майру без Аріам і знати, що вона більше не злетить у повітря й не зникне. Вона цілком звірилася на мене, і я був щасливий узяти її з усією чорною магією на додачу.
Визволити Богля було не важко: Саммерс страшенно радів, що затримав банду Крюгера, і не зміг відмовити нам у проханні.
Не можу завершити цю історію, не розповівши про дальші пригоді Віскі.
Фараони врятували його й привели до карної поліції. Опівночі ми втрьох прибігли туди й побачили дивовижну картину. Пес намагався вкусити здоровенного мексіканця, що невідь-звідки узявся в приміщенні.
Мексіканець був такий лютий, що полісмени зразу ж запідозрили щось недобре і взяли його під нагляд до нашого приходу. Легко уявити собі наші почуття, коли ми побачили перед собою Пабло.
Він знову з'явився на світ Божий. Перетворення на ковбасу і перебування в собачому шлунку не зробили його люб'язнішим.
Мені не хотілося, щоб з ним повелися надто суворо. Одначе його спроби все звалити на Майру та недвозначні погрози змусили мене шепнути кілька слів Саммерсові. Отож Пабло під надійним конвоєм відправили до Мексіки, де він став перед судом. Невдовзі він отримав по заслугах.
Позбувшись Пабло, Віскі втратив здатність говорити. Це нас дуже засмутило: адже він був надзвичайно розумним і знав дуже багато цікавого.
Спочатку Віскі теж був неабияк засмучений. Та через якийсь час він знайшов собі чудову подругу і втішився.
Ми з Майрою вирішили оселитися в Каліфорнії. Таке рішення було зумовлене переважно тим, що серед Майриних речей ми знайшли двадцять чотири тисячодоларові банкноти. То була премія. Аріам сховала її через три дні після нашого приїзду до Нью-Йорка, того вечора, коли я зустрівся з нею вперше.
Нам здалося нерозумним повертати ті гроші Маддоксові. До того ж одна тисяча десь зникла, а ті, що лишилися, могли незле нам прислужитись.
Дон знову взявся до комерції з лікувальними травами, і Сем запропонував йому свою допомогу. Вони наполягали на тому, щоб жити разом з нами. Після стількох спільних перипетій це було цілком зрозуміло. Віскі та його чарівна подруга теж лишилися при нас.