Руда мала вигляд трупа, виловленого з річки. Тепер я й сам дивувався, як вона могла мені сподобатись.
— Ні.
Майра знову клацнула пальцями. Дощ припинився.
Кленсі та його агенти намагалися витертись геть мокрими носовичками. Руда в істериці тіпалася на підлозі.
Майра холодно звернулася до фараонів:
— Якщо ви надумаєте засадити нас до вашого собачого фургона, дощ піде знову.
— Що хочете, те й робіть, міс, — погодився вкрай знічений Кленсі. — Ніхто вас і пальцем не зачепить.
Майра знову піднялася над землею.
— Отак і веди мене вулицями аж до їхнього закладу, — сказала вона. — Чим більше свідків, тим краще.
У цей час і з'явився Сем Богль.
Видно було, що він прийняв на борт чимало спиртного. Його безтямний погляд уперся в Майру.
— Не пробуй тікати, — промовив він глухо. — Дон був моїм другом. Жінці, що вбила бідолашного Дона, не втекти від покари.
— Його вбила не я, — спокійно заперечила Майра. — Хто-хто, а ти б мав повірити цьому, Семюелю.
— Ні, його порішила ти! — У Семових очах спалахнув лютий вогник. — І тепер заплатиш за це, кралечко. Ось тобі…
— Обережно! — крикнув Віскі у високому стрибку.
Та було вже пізно. Прогримів постріл. Майра заточилась уперед, потім упала.
Усі очі були звернені на неї. Ніхто не міг зрушити з місця. Пістолет випав з Семової руки.
Я схилився над Майрою і почув, як Сем простогнав:
— Я не хотів цього робити. Правда! Я не хотів цього!..
Розділ вісімнадцятий
Довелося чекати понад годину, перш ніж лікар зміг сказати щось певне щодо Майриного стану.
У приймальні були Кленсі, Саммерс, Віскі, Богль і я.
Саммерс і Кленсі очей не зводили з Віскі. Вони, здавалося, ніяк не могли повірити в таку дивовижу. Саммерс, хоч його і попередили, ледве не онімів, почувши, як заговорив наш пес. Одначе в нього вистачило ґречності вибачитись перед нами.
— Ви, звичайно, вільні, — сказав він. — Тільки б не померла дівчина! Але як подати всю цю історію? Це найнеймовірніша справа, з якою я будь-коли стикався. Не вважайте мене надто недовірливим, Мілане, але якщо хочете привести ту другу дівчину, то дійте, друже.
Та я не мав ніякого бажання розшукувати Аріам. Усвідомлення того, що поряд, у маленькій палаті, бореться за життя Майра, забирала в мене всю енергію. Мені хотілося тільки одного: бути близько. Може, випаде змога побачити її.
Віскі тримався поруч зі мною.
Отак ми сиділи й чекали. Коли, нарешті, з'явився лікар, я навіть не насмілився озватись.
— Хто з вас містер Мілан? — спитав він.
Саммерс підвівся і щось шепнув йому. Лікар знизав плечима. Потім Саммерс кивнув мені, і я підійшов до них. Віскі йшов за мною. Мені здавалося, ніби до кожної моєї ноги прив'язано по гирі.
— Як вона, докторе? — спитав я, занепокоєно дивлячись на його стомлене обличчя.
— Все ще кепсько, — відповів він. — Вона вперто вимагає вас. Але постарайтеся не надто турбувати хвору. Боюся, що надія дуже мала.
Я вхопив його за руку.
— Вона повинна видряпатись! Треба врятувати її, чуєте?
— Робимо все, що можемо, — стандартно відповів він, з гримасою болю вивільняючи руку. — На жаль, вона не хоче нам допомогти. Вона не бореться за життя. Мені здається, що дівчина не хоче жити.
— Я можу її побачити?
— Так. Тільки хвилину, не більше. І будьте обережні в розмові.
У супроводі Віскі я ввійшов до маленької палати.
Майра лежала тендітна й бліда. Я сів поруч і взяв її за руку. Вона розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:
— Я боялася, що ти не прийдеш.
Віскі присунувся ближче. Майра погладила його, потім знову подивилася на мене.
— Навіть ціла банда не перешкодила б мені прийти до тебе, — сказав я, намагаючись усміхнутись. — Тепер тобі треба відпочити, люба. Мене пустили тільки на хвилинку.
— Я відпочину… Дуже стомилась… Оце трохи поспала, і тепер мені краще.
— Слухай, дівчинко. Лікар каже, що ти не борешся за життя, — швидко заговорив я, погладжуючи її руку і відчуваючи, як нестерпно пече в очах. — Допоможи сама собі. Ти дуже потрібна і мені, і Віскі. Ти ж не захочеш покинути нас.
— Так важко боротися… — сонно пробурмотіла Майра. — У мені ж тільки половина моїх сил. З другою половиною я боролася б краще.
І тут я збагнув, чому вона не могла видужати. Для боротьби їй потрібна була Аріам. Та перш ніж я встиг щось сказати, медсестра звеліла мені йти. Я поплескав Майру по руці.
— До побачення. Обіцяй, що почекаєш мене.
Я бачив, як їй важко триматися. Вона відповіла дуже тихим серйозним голосом:
— Вертайся швидше.
Я вийшов.
— Кепсько, еге ж? — спитав Саммерс.
— Боюся, що так. Нічого, як я трохи прогуляюся?
— Звичайно, — співчутливо відповів він. — Я все розумію. Ідіть.
Я підійшов до Богля.
— Кріпися, друже. Зроблю все, щоб урятувати тебе.
Семові очі були повні сліз.
— Сам не знаю, чому я це зробив, — сказав він скрушно. — Був тоді як божевільний… Неначе щось осліпило мене. І ось…
Що я міг йому сказати? Ми з Віскі вийшли на вулицю.
— Віскі, треба знайти Аріам. Це єдина змога врятувати Майру.
— А що вона може зробити?
— Як ти не розумієш! В ній половина Майриних сил і волі. Якщо їх з'єднати, вони зможуть боротись як слід. Пеппі має знати, де вона. Тому спершу треба побачити його.
— Це дуже ризиковано.
— Я й сам розумію. Але що вдієш? Якщо Пеппі не скаже, де вона, все полетить під три чорти.
— Він же з вами й розмовляти не захоче, якщо не передасте йому ті знімки. От якби ви їх мали, то змогли б з ним домовитись.
Я подивився на годинник. 19.50. Маддокс уже пішов з роботи.
— Твоя правда, — сказав я і зупинив таксі.
Якщо пощастить втрапити до Маддоксового кабінету, я, може, знайду спосіб відкрити сейф.
Віскі, неохоче плигаючи в машину, сказав:
— Не хотілося б вплутуватись у цю справу. Може, я відбудуся якоюсь порадою?
— Ти підеш зі мною, — сказав я твердо. — Якщо ми зможемо непомітно піднятися до кабінету, все буде гаразд.
Віскі неспокійно клацнув зубами.
— Собак саджають до в'язниці?
— Ні, їх пристрілюють.
— От цього я й боюсь.
— Нічого з тобою не станеться. У крайньому разі поб'ють, як ото тоді, — "втішив" я його.
Я зупинив машину на розі вулиці, і далі ми рушили пішки. У цей час у будинку вже не чергував портьє, проте був ризик наразитися у вестибюлі на знайомого розсильного.