— І ч-часто ви отак… розв-важаєтесь?
— Іноді. Коли особливо легко на душі. Нехай це вас не турбує: звичайний політ звичайних людей.
Дід покуйовдив бороду.
— Атож… Звичайний політ. Боюся, що не забуду цього аж до скону. — Він зайшов у дім і щільно зачинив двері.
Я всміхався.
— Можемо вважати себе щасливчиками. Вибралися з такої халепи!
Майра пильно подивилася на мене.
— Це правда, що ти освідчився тій нахабній блондинці?
— Але ж, серденько… Я думав, що нахабна блондинка — це ти! — відповів я квапливо. — Я ніколи б…
— Ти хочеш сказати, що я тебе на таке не надихаю, — підсумувала вона. — Може, це й правда.
І вона притулила свої уста до моїх.
— Освідчення лишається в силі, — сказав я по довгій хвилі. — Подумай над ним.
— Гаразд! — весело відповіла Майра. — Та головне зараз: роздобути для мене білизну. Пошукаймо відповідної крамниці.
— Нам треба квапитись, бо фараони…
— Я ж не можу дозволити собі розгулювати вулицею в такому непристойному вигляді, — заявила Майра з бундючністю світської дами. — Хай навіть для цього треба ризикнути — ризикнемо.
На виході з провулка я спіймав таксі. Коли ми відчинили дверцята й сіли, з-за рогу вискочив Віскі і стрибнув усередину перше, ніж машина рушила.
Розділ сімнадцятий
— Їдьте поки що прямо, а потім я скажу, де повернути, — відповів я на запитання водія.
Майра і Віскі не приховували своєї радості.
— Як же приємно знову вас бачити! — сказав пес, аж повискуючи від надміру почуттів. — Я вже думав, що ви обоє пропали!
— Я й сам так думав, — погодився я, беручи Майру за руку. — Наше щастя, голубонько, що ти вмієш літати.
— Ти ж знаєш, це не залежить від моєї волі, — відказала Майра. — Але ти відволікся на інше. Не забувай, що мені потрібна білизна. Без неї я наче неповноцінна.
— Про що це ви? — насторожився Віскі.
— Не гаймо часу на розмови. Нас розшукують! Може, якось обійдешся?
Майра кивнула головою.
— Ну гаразд. Але ти й уявити собі не можеш, як мені дошкуляє те, що я без…
Я квапливо перебив її:
— Треба вирішити, куди їхати.
— Вирішуй сам. — Майра стисла мою руку. — Я поїду куди захочеш.
— Передусім треба сховати тебе в надійному місці. А потім розшукати Аріам.
— Аріам? — здивовано перепитала Майра.
— Так називає себе твоя копія, люба. Якщо я знайду її, ти врятована.
— А де її шукати?
— Якби ж то я знав! Про це думатиму потім. Зараз головне — знайти схованку для тебе.
Тут я згадав про міс Гаршт.
— Стривай-но! Здається, придумав! — І попросив шофера зупинитись біля першого ж телефону.
Найближчий телефон, як виявилося, був у кав'ярні і до того ж зайнятий.
— Надовго там застрягла дама? — спитав я в бармена. — Мене чекає таксі. Дуже кваплюсь!
Бармен кисло посміхнувся.
— Має скоро закінчити. Вона там уже півгодини. Мабуть, усе повітря в будці видихала.
Той чоловік знав звичаї клієнтів: через кілька секунд дама повісила трубку. Я вскочив до кабіни й набрав номер "Рекордера". Мені відповіли, що міс Гаршт дуже зайнята — вона у містера Маддокса.
— Доведеться її звільнити. Зробіть їй таку послугу. Йдеться про дуже важливу для неї справу.
— Яку? — недовірливо спитав голос.
— У неї велика неприємність. Її батько застряг на даху.
— Я не можу турбувати містера Маддокса з такого нікчемного приводу. І відколи це містер Гаршт розгулює по дахах?
Хотів би я, щоб ця занудлива особа опинилася поруч. Вона б у мене покепкувала!
— Вас це не стосується. У нього паморочиться в голові, і він хоче негайно бачити свою дочку.
— Тільки-но вона звільниться, я пошлю її на дах, — пролунала суха відповідь, і трубку повісили.
Довелося вийти з кабіни по ще одну монету.
— Якщо ви зараз же не викличете міс Гаршт, я влаштую вам веселу ніч!
— Згодна. Давайте зустрінемося. Шкода тільки, що ночі тепер не надто ясні.
— А мені начхати! — гаркнув я.
— Я люблю точність. — З голосу я зрозумів, що телефоністка всміхається. — Сьогодні вас влаштовує? Бо завтра вже новий місяць. Думаю, для вас це буде не дуже вдало.
Ці слова збудили в моїй пам'яті якийсь спомин.
— Новий місяць? Ви точно знаєте, що завтра новий місяць?
— Авжеж. Ми, жінки, мусимо зважати на місячні фази.
— К бісу фази! Яке завтра число?
— Тридцять перше липня. Може, ви дзвоните з безлюдного острова? Зазнали корабельної аварії?
Я мало не впустив трубку. Кінець місяця!
Мені пригадалися слова Анселя. Адже саме в кінці місяця Майра втратить свою могутність. Я кинув швидкий погляд на стінний годинник. 17.15. Лишалося менш як сім годин, щоб усе залаштувати.
— Алло!.. Алло!.. — гукала телефоністка. — Алло, де ви там?.. Даю вам міс Гаршт.
Гаршт виявилася кмітливою. Мені не довелося розтлумачувати деталі. Вона тут-таки назвала адресу і пояснила, як потрапити до помешкання. Я подякував і повісив трубку. У мене було таке враження, що за останні хвилини я схуд на кілька кілограмів.
Я квапливо вибіг з кав'ярні. Віскі сидів у машині на підлозі. Майри не було.
— Де вона?
— Сідайте, — гостинно запросив Віскі. — Де ви так довго пропадали?
Я похолов від лихого передчуття.
— Довго ще чекати? — сердито спитав водій.
— Сиди мовчки й відпочивай! — буркнув я, а Віскі показав ікла.
Раптом таксист вискочив з машини і як навіжений дременув вулицею.
— Приємної пробіжки! — гукнув я навздогін. — Коли скучиш — вертайся! — А тоді спитав у Віскі: — То куди ж вона поділася?
— Вона недалеко. Але пильнуй, там фараони!
— Вони її схопили? Кажи!
— Я дав їй лише дві хвилини, — похмуро відповів Віскі. — Вона пішла до отієї крамниці навпроти, де торгують жіночими речами. Тільки-но ви нас залишили, вона помітила вітрину й подалася туди, хоч я й заперечував. Її зразу ж угледів агент, і за п'ять хвилин крамницю взяла в облогу чи не вся нью-йоркська поліція.
Я подивився на крамницю. Перед нею стовбичили два підглядачі і з удаваним інтересом роздивлялися на виставлені у вітрині зразки.
— Кого вони чекають? — спитав я, з острахом угадуючи можливу відповідь.
— А я звідки знаю, — похмуро відповів Віскі.
Було видно, що він теж занепокоєний.
— Нічого сидіти тут марно. Піду погляну, що там діється. Чекай мене тут.
Я виліз із таксі і перейшов вулицю. Обидва агенти рушили до мене. Ми зустрілися біля входу. Тут-таки звідкись вигулькнув і Кленсі.