— От якби такого,— каже,— нам писарчука добути! Раз перед великодніми святками прислав нам Іван
письмо. Пише, що з турком війна, так і їх рота іде у Туреччину. Слухаючи ту звістку, не знав я, чи мені журиться, чи ні, бо Іван дуже зрадів, почувши про ту гаспидську війну... З Туреччини Іван прислав два тільки письма: перше з-під Шумни — дав звістку, що почепили йому кавалерію, а друге — з Волощини, що зроблено його унтером. Скоренько після сього письма почули і про замиреніє. "Ну,— думаю собі,— хвалити господа, теперечки і син не забариться; вже й гарну дівчину у Павлограді для його намітив: міщаночка і хорошого роду". Кілька днів після того, як почули про те замиреніє, увечері сиджу собі у вітрячку, мелю та згадую про сина, коли так ненароком зирк — аж на сволоці над ступами щось сидить: не звір і не птиця, неначе купа, чорна, як сажа, і голова у його, і очі, сидить і пильно дивиться на мене, а далі чую й каже:
— Сидоре, сьогодні твій син Іван помер!
Як се почув, то неначе у мене хто серце з грудей вирвав, задзвонило ув ушах, кругом мене усе покотилось; так я, як неживий, бебехнувся об поміст... Мабуть, довгенько і лежав, бо як опам'ятувавсь, то вже й каганець погас, і жито перемололося, що засипав. Засвітив світло, так мені сумно, гірко; помоливсь богові та й став згадувать, як воно мені привиділось. Чи не приснилось, думаю, так ні — не спав. От я узяв ніж та й зарубив на стінцї: третє октября.
— Ось подивися лишень, Грицьку, — каже, показуючи на стінку,— і теперечки ще видко.
Глянув я, аж справді: три дірочки, а зверху десять па-лічок, — цебто третє число і десятий місяць, октябрь; так, бачите, зарублюють неписьменні люди.
— Ну, розказуй, Сидоре,— кажу,— розказуй.
— Так ото,— каже,— як зайнялось на світ, пішов я у Юр'ївку до батюшки, розказую йому і плачу; а він як почне мене лаять: "Як тобі, Сидоре, не гріх,— каже,— казна від чого вбиваться та прогнівлять господа! се тобі приснилось або здалось!"
Так чого вже мені батюшка не казав, як і я себе не вспокоював, а все мені здавалось, що мого Івана нема
вже на сім світі. На Івана пішов я до церкви, даю попові коповика, щоб одправив молебень, та й кажу:
— Будьте ласкаві, батюшко, одправте панахиду по Івану.
А піп:
— Хіба він помер?
Так я схаменувсь та Й кажу:
— Не я се вам казав, се, мабуть, казала моя душа! Минулась весна, наступило й літо, а од мого Івана
нема ніякої звістки. Та вже заїхав до мене знакомий ле-монтирщик і сказав, що та рота, де служить мій син> теперечки кватирує у Романковій. От я, не гаючись, І пішов у Романкову; думаю собі: "Треба довідаться, як нам молиться за здравіє чи за упокой, і в який день поминать". Прийшов у Романкову, знайшов ротний двір; дивлюсь — багацько ходить москалів, а мого Івана нема. Стою біля воріт, боюся й питать; коли підійшов до мене один москаль та й пита:
— А чого тобі треба, чоловіче?
~ А що,— кажу,— нема вже у вас.Івана Кравченка, батькового сина?
— Нема,— каже,— помер.
— Коли ж він помер? — питаю, неначе і не жаль мені його.
— Піди,— каже,— у канцелярію, то там тобі скажуть.
Пішов я в канцелярію, дав писареві четвертака, от він пошукав у бумагах та й каже:
— Іван Кравченко, батьків син, помер 3 октября 1828 году.
Так оце раз. А вдруге так було. Годів з три після смерті Івана увосени іду я у вітрячок, а жінка заходжується хату мазать. Навернув я на вітер свій вітрячок, засипав жита, та, запаливши люльку, і сиджу собі. Коли зирк вгору — аж сидить таке саме, як і тоді, і на тім же місці, на сволоці над ступами, і дивиться на мене. Так мене холодом і окотило, дарма що вдень... Дивилось-дивилось та й каже:
— Сидоре, твоя жінка вмерла! Схопився я, як скрикну:
— Щезни, не ходи до мене: цур тобі! А воно:
— Ще раз,— каже,— до тебе прийду! — та Й щезло.
— Перехрестився я, стою як опарений, коли чую —щось тупотить; виглянув у віконце, дивлюсь,— біжить мйнша дочка. ' '
— Ідіть швидше, тату,— каже, ледве переводячи дух,— глинище матір задавило.
Прибіг я до глинища — вже одкопали; дивлюсь — лежить моя жінка нежива.
Так отакі-то мені на віку притчі лучались, кажу ж тобі, що я вже ляканий! І що воно таке, — каже, — не роз-човпе і сам німецький батько, не то ми з тобою, Грицьку.
— А втретє ще не бачив? — спитав я Сидора.
— Ні,— каже,— ще не бачив.
Годів через два після сього, як оце розказував мені кум, приїздить до нас варваровський прикажчик, побачив мене та й каже:
— Грицьку, наш мірошник дуба дав.
— Чи справді? — кажу.— Я ж його бачив на тім тижні, здоровий був.
— Е, на тім тижні, — каже, — а позавчора вмер, як кажуть, скоропостижно. Сьогодні,— каже,— і суд прибіжить, будуть різать.
Почувши це, пішов я на кумів хутір; приходжу — вже й поховали. Став я розпитуваться, з чого й як він помер. От старший син Павло і розказав мені.
— Увечері,— каже,— тільки що світло засвітили, прийшов з вітрячка батько та й каже мені: "Запряжи кобилу та швидше їдь до батюшки, нехай приїде з святими дарами".
— Нащо, тату? — спитав.
— Щоб мене запричастить, бо я сьогодні вмру...
— Бог з вами, тату! — кажу.— Що се ви вигадуєте?.. Ви ж, хвалити господа, здорові.
— Роби,— каже,— що тобі кажуть: як вмру без по-каянія, то на твоїй душі буде гріх.
Привіз попа. Увійшли у хату, дивлюсь — батько сидить ні Покуті, вже й сестри, що заміжем, поприходиХи. Глянув на його батюшка та й пита:
— Що се з тобою, Сидоре?
— Сьогодні вмру,— каже,— висповідайте і запричастіть...
— Бог з тобою, Сидоре! — каже піп.— Ти ж здоровий! Коли хочеш, щоб я тебе запричастив, говій; а так,— каже,— не можна, гріх!
— Як збрешу, батюшко,— одказує батько,— то буде мій гріх, а як я умру, то буде і мій, І ваш!
Звелів нам піп повиходить з хати, а як висповідав і запричастив, знов нас позвали. Сестри стали голосить, а я з братом дивимось на батька, якось не ймемо віри, щоб він вмер.
Одімкнув батько скриню, витяг капшук з грішми та й каже нам:
— Нехай хата достається меншому, тобі,— каже до мене,— двісті рублів на будову, а сестрам по п'ятдесят,— Живіть,— каже,— як І жили чесно, не забувайте батька й матері, то й ваші діти вас не забудуть!
Сів біля столу та й став згадувать про Івана.