Мірошник

Сторінка 2 з 4

Стороженко Олекса

, — Некрутський набір, сину,— кажу,— завтра підемо у... — нестало й мови, так я тільки махнув рукою у ту сторону, де Вербки.

— Чого ж ви зажурились, тату,— каже,— хіба не знали, що я на черзі?

— Не знав,— кажу,— і в голову собі сього не клав! Став він мене втішать, заспокоювать:

— Не журіться, тату,— каже,— некрутства, як смерті, не минуть; послужу,— каже, — коли господь поможе, богу і государеві, прийду до вас у одпуск, оженюсь та й вас візьму до себе!

Заголосила й жінка, як довідалась про наше горе; та вже, як вона не вбивалась, а я добре бачив, що не так їй жаль сина, як мене. На другий день повів я Івана у Вербки; зміряли його, огледіли та, забивши у колодки, і погнали у Катеринослав. І я з ним пішов. На моїх очах у некрутському присутствії виголили йому лоб, одягли москалем, а там знов погнали, не знаю вже куди. Як стали прощаться, то якби нас не розняли, то, здається, так би обох і в домовину положили. Не знаю вже, як би я і додому вернувся, коли б не наші хуторяни, вертаючись з Катеринослава, не довезли мене і не догледіли у дорозі.

Як несамовитий став; сяду, то вже не встану, поки не зведуть; хоч три дні не їстиму, а вже не попрошу, поки не нагодують, як маленьку дитину. Було, жінка й діти, дивлячись на мене, плачуть, а я й не чую того хлипання і не бачу, як вони за мною убиваються. Возили мене до знахурок, і піп уговорював і молитви читав,— так нічогісінько не вдіяли.

Коли на восьмий місяць привезла жінка з Павлограда од Івана письмо. Пішли до батюшки, от він нам І прочитав. Пише Іван, І пише власною рукою, бо вже й письменний став, що він, хвалити господа, живий і здоровий, що й начальство його любить, а служить він у кінній артилерії аж у Верходніпровському. Як прочитали мені те письмо, то неначе світ я побачив. Було, як гірко мені стане, то я піду до Маибороди або в Варварівку до писаря, то вони мені по десять разів те письмо читають; вже і напам'ять його вивчив, неначе й сам письменний: на яке слово не гляну у тому письмі, то й знаю, що воно таке. Булогмолюся уранці і ввечері, то з молитвами і письмо прохарамаркаю... Полегшало мені трохи, однак усе-таки

Шуджуся світом, ніяк не заспокоюсь. От люди І стали ме— совІтувать:

— Ти б, Сидоре, навідавсь до сина, проходився б, то, може б, і одужав.

Як се почув, то неначе мені очі розв'язали: зараз-таки І зібравсь, взяв з собою грошенят та й помандрував у Верходніпровське. На сьомий день і там став. Розпитав, де москалі квартирують; от мене і привели на ротний двір. Дивлюсь — біля воріт стоїть москаль.

— Чи тутечки,—'питаю,— Іван Кравченко?

— Батьків син? — одказує москаль.

— Глянь, — кажу,—і у вас він так прозивається?

.. — Так,— каже,— він себе записав у списках. А нащо вам його?

— — Він,— кажу,— батьків син, а я синів батько, так от нащо!.. Будьте ласкаві,— кажу,— скажіть, де він?

— У нашій роті служить,— каже,— тільки теперечки його нема на ротному дворі — пішов на муштру.

— Де ж та муштра у вас? — питаю.

¦ — На вигоні, — каже, — от як підеш сією вуличкою, то сам побачиш, де вони марширують.

Пішов я вуличкою, Іду, неначе хто у спину мене штов-ха, а серце токотить, як з грудей не вискочить. Тільки виткнувсь Із-за вугла, аж бачу — дибаютв москалі рядками. Зблизивсь, дивлюсь — як не повилазять, так ніяк не пізнаю, де мій Іван: усі москалі, як один, і дибають, і стоять. Дойшов до командира, роздививсь — аж третій москаль скраю мій Іван. Як скрикнув: "Іване!", а він до мене "Батьку!" Оком не змигнуть, як ми вже один одного до серця тулили І чоломкались: здалось мені, неначе я на небі опинився!.. Коли чую — командир репетує:

— Смирно!., як ти осміливсь, сякий-такий, з хронту виходить?.. Палок!

Іван одчахнувсь од мене, стоїть наввипинки перед командиром і на батька не дивиться...

— Не во гнів вам, ваше благородіє,— кажу,— я його батько, щоб ви знали... Побачивши батька, — кажу,— вийдеш з самого раю, не то з вашого хронту!

— У хронті, — одказує командир,— нема ні батька ні матері. Він добрий син, а несправний салдат, а несправних б'ють...

— Не хваліть,— кажу,— і не бийте; а коли вже вам схотілось вибить, то вибийте мене: вам за се ще подякую, богу за вас помолюсь!

— Я,— каже,— не маю права тебе бить, не маю права і його простить!

Поки ми отак розмовляли, і паліччя нанесли; зняли з сердешного Івана мундир, вхопили два москалі за руки, розіп'яли І почали дубасить. Я плачу, кривавими сльозами вмиваюсь, до ніг кланяюсь командирові, землю їм та прошу, а сина б'ють... Однак, як не били, а голосу він не подав, щоб ще гірш не завдать батькові жалю. Як скінчилась муштра, командир підізвав до себе Івана і на мене кивнув. Підійшов Іван і я; а командир і пита мене:

— Чи довго, старий, прогостюєш у нас?

— Як так,— кажу,— будуть обиджать мого сина, то я не хочу не то у вас гостювать і по світу ходить!

— Не сердься, старий,— каже,— за битого двох небитих дають та й не беруть! Я,— каже,— твоїм сином до-волен: справний він по службі і поведенія хорошого.

— Ще ви,— кажу,— І в вічі його не бачили, як я вже знав, якого він поведенія!

— Ну,— каже,— нехай же він погуляє з тобою: уволь-няю його од усякої служби, нехай тільки ходить на вче-нІє раз у день.

Подякували командира та й пішли.

— Ну, та й сваркий же твій командир,— кажу,— і батькові не вважив.

— Ні, тату,— він у нас добрий; бачите, вибив і пожалував!.. Я б,— каже,— ще готов стільки прийнять за те, що позволив з вами побути.

Привів мене Іван до себе на кватиру. Повиймав з чамайданчика свої книжки, з писанія мені прочитав; вже Й малювать навчивсь: змалював на пдпері нашу хату, та так живо, тільки глянув, зараз і пізнав: так само і верби, і колодязь біля хати, і вітрячок. Цілий тиждень з ним бавився, знов мене втішав, як і до некрутства.

— Знайдіть мені, тату,— каже,— дівчину, я прийду до вас в одпуск, одружусь та й візьму вас до себе; а брати будуть доглядати матір, а я вас...

— А як,— кажу,— поженуть вас на війну?

— А що ж, —каже, — карай боже сим, тоді візьмете мою жінку і поїдете собі додому.

За тиждень, що з сином прожив, зовсім одужав, де та у біса хороба поділась. Вернувся додому веселий, думаю собі: "Справді оженю Івана та й поїду до його жить; може, приведе мене господь і унука отак виносить, як собі сина". Щомісяця присилав мені Іван письма; та так гарно став писать, що раз, як показав голові, так він аж зацмокав.