Підійшов полковник з Уласом, подякував Середі й Гейбові, звелів Шевченкові, бригадиру будівельників, планувати тут Будинок культури, проекта незабаром привезуть. Як багато зробила одна-однісінька електрична лампа. Бо всі знали, що це тільки початок, рідна держава допоможе, коли побачить, що до толку доведуть, поставлять стовпи з ізоляторами, потягнуть дріт, засвітять світло по селу, проведуть під кожну стріху. Ще, диви, й транвай пустимо, не лише Карпові4, ним їздити, хіба ми в бога теля з'їли!
Несподівано для самого Василя Йвановича засвічена електрична лампа стала за привід до урочистих закладин Будинку культури. Виступали вчителі, потім учні читали вірші, Пріся декламувала Некрасова, гуртом проспівали "Заповіт" та "Широка страна моя родная", дід Сербиченко хотів розповісти зборам, як у нього на долоні загорілась електрика, почав натомість голосно сякатися й зрештою пустив сльозу, розвеселивши молодь. "Е, трясця його матері,— сказав дід,— держіться колгоспу, ще й не те буде!"
Коли люди трохи порозходились, а лампа ще горіла, почеплена до арматури вітродвигуна,— заторохтіли колеса, і на повному гоні підскочила тачанка, в якій сиділи Карпо, товариш Полупенко і за фурмана — районовий міліціонер. Не привітавшися до людей і не звернувши уваги на електрику, вони наказали полковникові йти за собою до сільради.
Василь Іванович не сперечався й не опирався, а Середі й Гейбові, які підійшли так, наче привели роту автоматників, спокійно зауважив: "Давайте, хлопці, без дурощів,— не будемо порушувати радянських законів..." Гейбо мовчки відкозиряв, вимкнув світло й одразу зник із Середою в непроглядній темряві, тільки згодом чути стало чахкання й рокіт мотора грузовика,— Гейбо й Середа кудись подалися.
Василь Іванович ішов дуже поволі, посміхаючись сам до себе. Карпо мовчки рухався осторонь, сопів, за ним віявся виразно чутний горілчаний дух. Полупенко, важко дихаючи, випитував полковнику, що той захопив чужу хату, самовільно прийняв невідомих людей, зірвав хлібопоставки державі, розвалив колгосп, привласнив колгоспне добро, і силу-силенну інших чиїхось злочинів. Позаду міліціонер вів запряжених коней. Темряву навкруги заповняла юрба людей, які мовчки проводжали полковника, йшли, дослухаючись до Полупенкових слів. "Отак ви, значить, незаконно затримуєте людей? — запитав Василь Іванович.— Я б на вашому місці не поспішав, бо радянський закон не іграшка..." — "Тихше! — гукнув Полупенко.— Заборонено розмовляти!.. Нас не залякаєте!.." — "Що ж, — одказав полковник, — так воно ведеться: одні чорти бояться хреста, а другі батога!" Навколо розкотився регіт великої юрби людей, аж Карпо й Полупенко раптом полякалися. Але ніхто їх не зачепив і пальцем.
Через те, що полковник одмовився поночі їхати куди б то не було, його повели до сільради, поставили міліціонера стерегти, а самі Полупенко й Карпо сіли у Карпа в хаті підкріплятися по трудах.
Не минуло й півгодини, як Василь Іванович почув коло сільради голосну розмову й лайку. За цим — двері вилетіли заледве не разом з одвірками, і на порозі з'явився дядько Сашко, він же — колишній молодший сержант Вовкотруб, тримаючи в руках ліхтаря. За ним блискав очима Улас, а вся дядькова Сашкова команда стояла в таких позах, наче щойно здобула затятий німецький дот. "Виходьте, товаришу командир дивізії,— сказав Вовкотруб,— ми не дозволимо різним цивільним показувати свою владу, нехай посидять тепер у погребі!"
Полковник змушений був нагримати на непроханих визволителів, наказав повернути гвинтівку міліціонерові, а Карпа й Полупенка випустити з льоху й скласти перед ними пробачення.
Павлов приїхав уже на світанку, сидячи з Середою поруч у кабіні, а Гейбо — в кузові. До його приїзду полковник встиг добре ввігнати в піт. Ы Полупенка, й Карпа на тому ж місці під повіткою. Він видавався Карпові й Полупеикові невмолимим суддею, на поклик якого з темряви могла з'явитися одразу ціла військова частина. У Полупенка боліли в'язи, бо помічники дядька Сашка не дуже з ним церемонились. Карпо, певно, теж дістав заохочення, сидів тверезий і правою рукою масував ліве вухо, що виглядало, як вареник. Василь Іванович говорив,з ними зовсім на нейтральні теми, і на кінець розмови Полупенко насмілився попросити полковника не скаржитись до району, помиритися і взагалі вважати, що вони — його найперші друзі.
"Що ви за цим розумієте?" — запитав Василь Іванович серйозно. Полупенко наобіцяв багато речей, і від того, що полковник не спиняв його й не торгувався,— вирішив, що дає мало, і все набавляв та набавляв. Василь Іванович, слухаючи його, збагнув шляхи й розміри злочинів, живим уособленням яких був Полупенко і посібником — Карпо Цар.
По-перше, цілий рік до колгоспу ніхто не поткнеться по непланове борошно, картоплю, масло, поросят, телят, яблука, мед та інші продукти. Це Полупенко запевняє своїм словом, і він виконає обіцянку, бо Весела Кам'янка саме й належить до його парафії. По-друге, до весни не вимагатиметься від колгоспу ні підвід, ні людей на відбудову районного центру...
Павлов, ще не лягав, коли по нього приїхали Середа й Гейбо. Вікно кабінету було відчинене, й Гейбо, наштовхнувшися у дверях на чергового, підійшов просто до вікна й звернувся до секретаря райкому, як належить військовій людині. "У вас медалей, товаришу старшина,— були перші слова Павлова, коли він виглянув до Гейба,— у вас медалей, як у генерала Скобелева!" 17
Гейбо розповів історію з приїздом до них Полупенка й образою полковника саме в ту хвилину, як було пробито морок темряви лампочкою Ілліча. Павлов знову посміхнувся: "Чув, чув про полковника... Так що ви просите? Щоб я їхав? Хіба він сам немічний? Хай візьме палицю та-прожене їх геть!.." Гейбо з усією переконливістю став доводити негайну потребу їхати на визвіл Василя Йвановича, бо полковник сам і пальцем'не ворухне. Павлов наче не слухав, хутко перебирав папери, виглянув у вікно на погоду, хоч, окрім темряви, нічого не побачив, одяг наопашки зелену спецівку.