Мицько вважався за гарного промовця у себе на Холмщині, він знав, із чого починати, як вести й чим кінчати, щоб люди послухали. Він не раз, а двічі сидів по криміналах': раз за царя Миколая, коли Холмщина ще була в Росії, вдруге — за Пілсудського. Били його частіше,— як тільки вибори якісь, так і б'ють. Мицько хотів знати, чого панська правда по селах не живе, а хлопська — панам очі їсть. За фашистів стало ще гірше: можна було прощатися з білим світом.
Говорив Мицько статечно, поволі, пересельці потакували головами на його слова. Він розповів про долю всіх тр'ьох родин: своєї, Цапенюка Михайла та Банатової Па-лагни, назвав усіх старих на ймення, підкликав до себе й" показав громаді дітей — школярів, підлітків, парубків — Юрка, Славка й дівчину Пазю. Сафат Мицько просив ласки у громади, що вдираються на їхню землю непрохані, певно, й без них тісно, але вони хліба хазяйського не переїдять, а зароблять. Були господарі з діда-прадіда, їхня холмська земля ще довго журитиметься за ґаздівськими руками. Землю віддали мазурам, а тут мають дістати стільки ж, щоб не було кривди поміж своїми людьми. Коли ж громада вволить їхнє клопотання, то ставлять на село п'ять відер казьонки,— і Сафат Мицько ще раз низько вклонився всім, торкнувши рукою землю.
В цей час тітка Явдоха вийшла зі свого двору, оточена дітьми, несучи перед себе на вишиваному рушнику хлібину з грудкою солі зверху. Вона помалу стала підходити до пересельців, а ті всі, побачивши тітку Явдоху, поставали ще раз навколішки й чекали. Помалу підійшов, що його ніхто й не помітив, Василь Іванович, і підкотив своїм "транваєм" Карпо Цар.
Тітка Явдоха виконувала інструкції Павла Гейба й ніяк не сподівалася на таку урочистість. Вона статечно подала Сафатові хліб-сіль і, відчуваючи, що треба щось мовити, сказала: "їжте на здоров'я!" Сафат прийняв хлібину, поцілував її й передав тримати Палагні, сам же витяг великого складаного ножа, одрізав кусник хліба й розподілив його по крихті на всіх дорослих і дітей, що приїхали з ним. Сонце зайшло за гору, ще було видко. Крізь урочисту тишу пробивалося здалеку торохтіння молотарки, та коло сусіднього двору рипіла корба криниці, з якої тягнено воду. .
Карпо зліз на землю й рішучим кроком підійшов до Сафата Мицька: "Документи в порядку? Попереджаю, що діти вас нікуди, доки самі не збудуєтесь, ми вас не запрошували приїздити!" Василь Іванович став перед Карпом, аж той гаряче задихав йому в шию,— "пробачте, ви щось не все зрозуміли, ми ж намітили для них житло..." — "У нас немає вільних хат!" — "Вони перебудуть на вашому другому подвір'ї, доки збудуємо їм власні будинки!"
Карпо роззявив рота, щоб заперечити такий план і взагалі обуритися, що отак розпоряджаються його добром, але Василь Іванович на мить оглянувся й мовчки зблизька подивився в вічі Карпові. Після цього той не став затримуватись і майнув на конячині в напрямку до районного центру.
"Прошу,— сказав Василь Іванович,— розташуємо вас тим часом всіх у гурті, за місяць переїдете до власних хат бо їх треба ще збудувати, а тепер — почоломкаємось, чи що!" Василь Іванович поцілувався з Мицьком і потис руки решті, хотів щось запитати у Павла Гейба, але того вже й слід прохолов: майнув до вітродвигуна. Громадою довели пересельців до Карпового другого двору, показали, що і як, і залишились .нові люди ночувати коло возів просто неба, бо пізно було розташовуватись. Закінчено довгий шлях.
Треба зануряти коріння в землю. Сафат Мицько обійшов подвір'я, пішов на город, нахилився до землі, почав руками перебирати грудки, гладити. Серце в нього щеміло, тільки знайоме небо, рідні з дитинства зорі підтримали в тій гадці, що він, можливо, нікуди й не від'їздив. Це була здавна його земля.
XXVI
Пізно вночі засвітилася електрична лампочка. її тримав у руці дід Сербиченко, який ніяк не хотів відходити геть від бригади Середи й Гейба і сказав, що має дочекатися світла, трясця його матері! Щоб у діда руки не гуляли, йому дали тримати лампу на довгому дроті, а майстри посхилялися коло, розподільчої дошки. Вітродвигуна встановлено, легенький вітерець вільно крутив його махові крила. Раптом у діда на руці в скляній бульці почервоніла, розжарилась волосинка, дід уже хотів кидати лампу, щоб не попекти, мовляв, рук, та на диво — скло не пеклося. Ось майстри додали обертів, од лампочки аж бризнув білий вогонь, наче дід Сербиченко схопив у руку падалішню зірку.
І на мить усі завмерли. По селі розносилась луна парубоцьких та дівочих пісень, мов і не вони ото виробили цілісінький день од світання до темряви. Середа глянув на Гейба так, ніби слухав повідомлення Радінформбюро про нагородження їхньої дивізії Добровільні помічники давно одробили своє діло, сиділи кружка на траві, пихкали бакуном-самосадом і терпляче чекали. Хлопець Свиридон теж сидів як зачарований, уп'явши очі в діда Сербиченка; обличчя якого, освітлене знизу лампою, нагадувало щось дуже смішне,— і Свиридон засміявся, перший порушивши тишу.
Середа почепив лампу до довгої тички, підняв її вгору — скільки хватило тички й руки, замахав світлом високо вгорі, іч здалося, що лампа світить із високої щогли судна, розхитується разом із рухом корабля на хвилях.
Перші прибігли вчителі, у них була якась нарада в школі, хоч назва школи стосувалася лише до шкільного подвір'я, де за школу правила землянка, решта класів містилася по всьому селі в звичайних хатах; прийшов слідом за молодими вчителями — Оленою Михайлівною й Степаном Тарасовичем — сам Феофіл Гаврилович, який сорок років навчав веселокам'янчан; із різних сторін почали наближатися пісні, лунали голосніше й голосніше, і незабаром до галявини поміж школою й садком, який потягся вниз до води, стали підходити з темряви й співаки; хлопці, дівчата (їх було без порівняння більше), підлітки, яких почали приймати на вулицю, щоб заповнити нестачу молоді, заподіяну війною. Обличчя посміхалися, пісня стала загальною, з'явився акордеон, пари кинулися танцювати польки, дід Сербиченко стояв на одному місці, дивлячись на свою долоню, з якої пурхнула вгору така сліпуча пташка, а Се реда все махав і махав лампою, скликаючи людей.