— Смакота! — вигукнув той, прочитавши назву. — Ми, дракони, полюбляємо все, від чого можна стати здоровим і дужим. А тут сама назва — "Геркулес" — натякає на силу. Давай!
— Доведеться трохи зачекати, поки звариться.
— Та вже потерплю, — погодився дракончик, видряпався по Лізчиній нозі й сховався в невеличкій кишеньці на її фартушку.
— Ой! — усміхнулася мала й погладила Максика. — Тепер ти вже не просто дракон Мінімакс, а кишеньковий дракон!
Мінімаксові назва сподобалась, і він ніжно потерся вушком об Лізчин пальчик.
А Олег налив у каструльку води і ввімкнув газову плитку. Та полум’я над конфоркою ледь пурхнуло — і щезло. Хлопець покрутив туди-сюди ручку — дарма!
— Все, — зітхнув він. — Газ у балоні скінчився.
— Пусте! — мовив Мінімакс і вистрибнув з кишеньки. — Де тут у вас плитка підключається?
Олег показав.
— Та-ак, — мовив дракончик, знімаючи шланг з порожнього балона. — Запалюй сірник! — наказав Лізі.
Мала запалила сірник і чекала.
— Тепер сунь сюди! — роззявив рожеву пащу дракон.
— Обпечешся! — зойкнула Лізка й відвела руку.
— Кому кажу — сунь! — розсердився Мінімакс. — Нам, драконам, вогонь — як вам шоколадне морозиво!
Ліза обережно наблизила палаючого сірника до пащі дракончика, і той довгастим, наче в справжньої ящірки, язичком лизнув полум’я, солодко замружився, а тоді ухопив шланг від плити у пащу і крізь зуби гукнув:
— Жапаюй конфойку!
Олег не дуже вірив, що з цього щось вийде, але ввімкнув конфорку — і вона запалала веселим вогником!..
Вже за кілька хвилин вівсянку можна було подавати на стіл.
— Ну як? — хитро примружився Мінімакс, коли виплюнув уже непотрібний шланг.
— Геніально! — вигукнули брат і сестра.
— Тоді — до столу! — скомандував дракончик і перший помчав до будиночка.
Бідолаха, мабуть, так зголоднів, що мчав, не розбираючи дороги, і з усього розгону буцнувся головою у двері, на яких висіло мамине улюблене дзеркало.
Двері гойднулися, Мінімакс м’ячиком відскочив від них — і вчасно! Тої ж миті дзеркало на секунду зависло в повітрі, а тоді з веселим дзенькотом брязнуло об землю.
— Ой! — сплеснула руками Лізка, забувши, що тримає тарілки для каші. Зрозуміло, що й тарілки лише дзенькнули об землю і розсипалися на скалки, перемішавшися з уламками дзеркала.
— Що ж тепер буде?! — схопився за голову Олег.
— А що? — здивувався Максик. — У мене все в порядку, не хвилюйтеся. Голова — спасибі генам! — цілісінька. Адже ваші богатирі так нагатили моїм предкам голови, що тепер моя може витримати будь-які удари.
— Та я не про твою голову, я про дзеркало! — бідкався Олег. — Воно розбилося, отже чекай неприємностей.
— Пхе, дзеркало! — кинув зневажливо Мінімакс. — Невже ти віриш у всякі забобони?
— Забобони тут ні до чого, — відмахнувся Олег, бо й справді не вірив у них. — Річ у тім, що це — мамине дзеркало, отже прочуханки не минути.
— Справді… — погодився Мінімакс. — Що ж робити?
— Я знаю! — підстрибнула Лізка. — Скажемо, що це кіт Петька Психолога!
— Але ж валити на безневинного кота — нечесно, — не погодився Олег. — Може, хай Мінімакс признається мамі?
— Ти що?! — замахала руками сестра. — Та хіба мама повірить, що у нас є дракончик?
— Еге ж, не повірить, — підтримав Лізу Мінімакс. — Дорослі — вони такі… — Видно було, що йому аж ніяк не хочеться знайомитися з таємничою "прочуханкою", про яку з таким відчаєм говорив Олег. — Але до чого тут кіт?. Хіба він допоможе?
— Цей кіт — допоможе, будьте певні! — сказав Олег і додав: — Гаразд, біжу до Петька за котом, а ви снідайте без мене.
6. КІТ НАПРОКАТ
Петько Психолог мешкав на протилежному кінці Круглика. Він хоч і вчився в місті, у сусідній з Олеговою школі, та й жив там досить давно вдвох із мамою, але кругликівці вважали його місцевим. По-перше, він у Круглику народився. По-друге, батько його жив тут. Отож щоліта Петько Психолог приїздив, як він висловлювався, "в рідні пенати", до батечка.
Батьки його розлучилися, коли він був зовсім малий. Мама з Петьком перебралася до міста, і їм дали кімнату в гуртожитку кондитерської фабрики, де вона працювала, а батько, що полюбляв зазирати до чарки, — через що вони й розлучилися, — зостався в Круглику у своїй занедбаній хижі.
Мама все ще сподівалася, що батько візьметься врешті-решт за розум, от і виряджала щоліта Петька до нього, — може, син якось вплине на татуся.
Коли Петько приїздив, батько перший місяць тримався: ходив охайно вдягнений, веселий, брався за будь-яку роботу. Але невдовзі знаходилися різні приводи — то день народження у друга, то весілля, а то й просто вихідний день! — і таточко знов брався за чарку.
У такі дні Петько від ранку й до ночі пропадав на вулиці, його підгодовували сусіди, які любили й жаліли Петькову маму. Та й сам він навчився заробляти гроші всіма правдами й неправдами: то комусь допоможе прибрати подвір’я, а то що-небудь зробить у дачника на будівництві.
Загалом, як здавалося Олегові і як відчувала Лізка, Петько був начебто непоганий хлопець, але постійна нестача грошей, мабуть, таки позначилася на його характері.
Петько, аби заробити копійку, міг пускатися не лише на приниження, а й хитрував — навіть із сусідами й товаришами.
От і зараз він сидів на купі цегли перед довгим парканом, за яким ішло будівництво нових дач, і, підперши підборіддя, розмірковував, як же зручніше перетягти оту кляту цеглу в двір однієї дачі, щоб заробити десятку, обіцяну дачником, і не дуже перетрудитися при цьому.
За цими роздумами й застав його Олег.
— Привіт! — кинув він Петькові. — Добре, що зразу знайшов тебе: ти мені конче потрібний.
— Знайшов! — усміхнувся Петько Психолог. — Я ні від кого й не ховався. А навіщо я тобі знадобився? Мабуть, знову позичити грошей? Так я, ти ж знаєш, даю лише під проценти.
З Петьковими процентами Олег познайомився зовсім недавно. Він біг по молоко і дорогою натрапив на автолавку з книгами. Серед безлічі поетичних збірок, яким, судячи по роках видання, належало б знаходитися на полицях букіністичного магазину, та різноманітних довідників для домашніх господарок його погляд вихопив давно вимріяну книжку про історію піратства.
Про цю книгу Олег багато чув, але в місті дістати її не зміг навіть тато. Та що там тато! Навіть Бобчик Ізольди Сократівни, котрому, за її словами, дістати будь-що легше, аніж перевернутися з боку на бік, — і той розвів руками.