Абу простягся навзнаки.
Схопився — як мара!
Стоїть, брудний, віддалеки —
пилюку обтира.
А потім крикнув: "Бережись!
Прийшов твій смертний час!"
І ринувся на юнака,
щоб задушити враз!
Та той за боки як схопив —
рвонув, підняв уверх
і так здушив там, що в Абу
в очах і світ померх.
Замовк навіки печеніг.
Вгорі, мов куль, повис.
Тоді Микита швиргонув
його від себе вниз.
Печеніги вражені
від страху здригнулися.
Коні приострожені
раптом зашпортнулися.
Все в орді змішалося,
мов у чорториєві.
Ні, не бути ханові
Стріли бризнули співучі
з луків київських стрільців.
владарем у Києві!
Кінні витязі могучі
впень січуть кочовиків.
І назад подався ворог —
топче шатра і вогні.
Над ордою — дим і порох
в голубій височині.
Блискотять криві шаблюки,
крешуть іскри об мечі.
Аж дзвенять ординські луки,
смерть на стрілах несучи.
Та все дужче руські кличі
потрясають далину.
1 тоді хан стрілив двічі —
в Кожум'яку і княжну.
Знав, мерзенний, чим урусів
захитати, зупинить!
А тим часом із улусів
допомога прилетить!
Просвистіли чорні стріли,
ніби шершні прогули...
Та, на щастя, тих не вбили,
в кого пущені були.
Бо метнулися у поле
простягли вперед щити
хлопці — Сава і Микола,
Кожум'ячині брати.
І пішли вони стіною
втрьох супроти ворогів.
Кожум'яка булавою
розметав степовиків.
Вже ніщо не помагає:
охопив ординців страх.
За Трубіж орда тікає,
за Сулу верстає шлях.
Погубивши шатра, зброю,
мчить вона у степ юрбою.
Наче буря занесла
печенігів аж до Псла!
Спалахнули вогні над рікою —
дими задиміли сині.
Вертаються воїни з бою —
шикуються на рівнині.
Вечірня встає заграва —
погожу віщує днину.
Стоять — Кожум'яка, Чеслава.
І князь вітає дружину.
Кияни рядами щільними
проходять — воїн до воя.
Здригнула земля під ними.
Дзвенить переможно зброя!