У хана заблищали
брунатні хижі очі.
"О інчалла! Хай будуть
слова твої пророчі!
Як милості аллаха,
я їх чекав, джигіте!
Ойє, бузи два роги
батиру піднесіте!"
В сідло хан скочив спритно —
підвівся на стременах.
Орда заколихалась
у бунчуках, знаменах.
З криком гучним
рушила в путь,
степ залила,
мов каламуть.
Никнуть гаї,
стогнуть поля.
Горе тобі,
руська земля!
Йдуть полки. Знамена мають.
Чути запах полину.
Чорні ворони кружляють,
крячуть музику сумну.
Небо синє, голубине.
Справа — поле, зліва — ліс.
Вдалину луною лине
стук щитів і скрип коліс.
В тихім раннім надвечір'ї
по широкому підгір ю
ген дружина розтяглась.
Попереду їде князь.
А позаду — юний лицар,
тонкостанний, мов дівча.
Панцир золотом іскриться,
червоніє опанча.
Дорога на ньому зброя.
Кінь басує, ніби змій.
"Хто це? Хто?" — питають вої.
І не знають, хто такий.
Раптом крики: ворог близько!
Шелестить густа трава.
То орда йде печенізька,
наче хмара грозова.
Скільки видно — червоніють
круглі київські щити.
Печеніги шаленіють —
хочуть русів обійти.
Вже в повітрі перші стріли
продзижчали, просвистіли.
Та з орди неждано хан
виїжджає перед стан.
Руками взявся в боки,
примружив хитрі очі,
"Ойє! До герцю стати
чи є у вас охочі?
Нехай батирі наші
потішаться в двобої.
Одна умова тільки —
боротися без зброї!"
Хан відступив. А в поле
батир Абу виходить, —
могутніми руками,
мов клешнями, розводить.
На ньому шаровари
червоні, як шипшина,
та вовною назовні
овеча кожушина.
Мовчать бояри-витязі.
Блищать шоломи ковані.
Сіяють злотом ретязі
та панцирі гартовані.
Князь хвилюється, чекає.
Перед ним застигла рать.
Та ніхто не виступає.
Всі задумались. Мовчать.
Відвертають хмурі лиця,
гнівно стискують мечі.
Опускає очі лицар
у червоній опанчі.
Раптом, скинувши шолома,
ратник вийшов перед стрій.
"В мене син є, князю, вдома, —
ось хто став би на двобій!
Зваж, яку він силу має,
бочку солі піднімає,
бичу шкуру сирову
рве навпіл, як ту траву!
Коб мені добрячі коні
та заслона від погоні,
я до Києва б гайнув —
хутко з сином повернув!"
Засіяли в князя очі.
"Гей, найкращих скакунів
приведіте! Щоб до ночі
батько в Київ долетів!"
На коня мерщій сідає
кожум'яка-бородач,
б'є під боки, поганяє —
через поле мчить навскач.
Коли гульк убік — аж бачить:
хтось іде горбом крутим.
Що за диво? Син неначе?
Чи мана то перед ним?
Справді — він... У сідла впали
у князівський стан погнали.
Тільки пил із-під копит
затуманив білий світ.
Стоять два війська в полі
стіною до стіни.
Стоять два війська в полі —
двобою ждуть вони.
Ось витязь печенізький,
неначе клумака,
звалив собі на плечі
важенного бика.
Пройшовся з ним по полю —
та взяв і опустив.
Увесь улус ординський
що вже радів — аж вив!
"Ойє, ойє! — лунало. —
Гур-ра, Абу, гур-ра!
Ти наш батир могутній,
несхитний, мов гора!"
Стоять — мовчать кияни.
Микита теж мовчить.
На нім кошуля біла
на вітрі майорить.
Брати позаду, батько,
бояри і сам князь...
Коли це десь ізбоку
ударив тулумбас!
І от запала тиша —
почнеться зараз герць.
Здається, в тиші чути
удари тисяч серць.
Зійшлись, мов дикі тури,
Микита і Абу.
Хто сміливий почати
смертельну боротьбу?
І ось Абу скидає
кожух овечий свій
зненацька, напівголий,
вступає у двобій!
Схопив Микиту міцно,
здушив, немов удав.
Та той, скрутнувши, вирвавсь
і зразу сам напав.
У ворогові плечі
уп'явся, наче жук.
Та 6а! В'юном вертлявим
Абу порснув із рук!
І тут збагнув Микита,
чого Абу слизький:
від пояса до шиї
він вимастився в лій!
Ну, як його схопити!
Зате він сам, як рак,
учепиться у тіло —
не відірвеш ніяк!
Гуде земля під ними,
злітає вгору пил.
В бійців здулись на шиях
багрові пасма жил.
Та ось Микита раптом
спіткнувся — заточивсь.
Абу на нього важко
всім тілом наваливсь.
Помалу гне донизу,
гривастий, ніби лев.
В орді зчинився галас,
ізнявся дикий рев.
— Абу, рвони його вперед!
— Абу, зломи йому хребет!
— Удар об землю! Вирви ноги!
— Гур-ра! Звитяга! Перемога!
Русичі в смутку застигли, хвилюються.
Русичі мовчки до бою готуються.
Лагодять зброю, змикають щити,
щоб вороги не зуміли пройти!
Тут із війська вирвався
витязь у червоному.
Князю рідне видиться
в погляді знайомому.
Дивиться з тривогою,
страх перемагаючи.
Витязь усміхається,
свій шолом скидаючи.
"Чеслава! Князівна! Ти де тут взялась?
Куди ти, шалена?" — аж кинувся князь.
"Чекай-но! Спинися! — гримлять голоси.
Однак хлопцю духу вже не піддаси!"
Та дівчина шпарко у поле біжить.
Хвилясте волосся, мов шовк, майорить.
"Тримайся, юначе, надіє моя!
Поглянь — за тобою стоятиму я!"
Микита князівну Чеславу впізнав.
В очах його раптом вогонь запалав
Де й сила взялася! Схопивши Абу,
пожбурив од себе в ворожу юрбу!
Та хан Омер гука: "Абу!
Дивись — князівна там!
Переможи — і я тобі
її у жони дам!
Та ще й наставлю на Русі
намісником своїм!
Лишень убий оте щеня,
врази його, мов грім!"
Абу метнувся наперед,
страшні ручища звів —
на Кожум'яку, наче барс,
всім тілом напосів.
Схопив обіруч — тисне, гне
ще й ногу підставля.
В очах Микитиних пливе,
хитається земля.
Ну, як би взяти так Абу,
щоб з рук не вислизав?
І він скрутнув — і разом з ним
в густу пилюку впав.