— Я Григорію, нікого не боюся... А вас я ждав, більше як чотири роки не бачились... Скучив. Думав, що зовсім не зустрінемося.
— Спасибі, Михаиле Михайловичу, спасибі за все... А ваші оповідання я всі читав, і людям читаю... Він, поспішаючи, переходить на інше:
— Поговорити б мені з вами... Михайло Михайлович розуміє:
— Я знаю... Треба... Я з Мариною приїздив до Києва. Марина її бачила якраз за день до...
Раптом Григорій оглядається і вмить стривожено спиняє Коцюбинського. Михайло Михайлович бачить біля санок незнайому людину, що немовби цілком байдуже оглядає здаля будинок і прислухається до їх розмови. Коцюбинський розуміє.
— Прощайте, — говорить Григорій, потім нахиляється й шепче: — Побачите батька — перекажіть, що бачили і скоро хай не жде...
Він по-молодецькому збив на потилицю шапку, нагнав трамвай і скочив на всьому ходу на приступку. Шпик скочив у санки незайнятого візника і помчав за трамваєм, але Коцюбинський помітив, що перед цим шпик подивився на номер його візника.
Коцюбинський теж рушає. З задоволенням він дивиться, як візник із шпиком далеко відстає від трамвая, в якому заховався Григорій. Біля клініки, подаючи візникові гроші, Коцюбинський говорить:
— Якщо в поліції запитають, куди пасажира возив, скажи: на вокзал...
— Покорнєйше благодарим... Слушаюсь... Ми понімаєм... — весело відповів той і, хвацьки відхиливши полу своєї довгої лівреї, ховає гроші в кишеню.
Свіжий і немов помолоділий, підіймається Коцюбинський сходами клініки.
В своїй палаті застав двох незнайомих чоловіків, що відразу підвелися й назвали свої імена. Один був високий, рудий, могутнього складу, в студентській університетській формі. Другий — літній чоловік, з сухорлявим жовтим обличчям, голений, з застиглою делікатною усмішкою.
Вони заявили, що вони представники "Українського вегетаріанського товариства імені Григорія Савича Сковороди", яке заснувало свою вегетаріанську їдальню в Києві, на Прорізній вулиці. Тепер вони просять всіх українців відгукнутися.
Михайло Михайлович запросив їх сісти й розглядав несподіваних гостей, поки вони викладали суть своєї справи.
Рудий студент розповідав і втирав хусткою свою могутню, рясно вкриту потом шию. Він нагадував перевдягненого в студента різника. Неабиякою силою й завзяттям віяло від його постаті. Михайло Михайлович думав з усмішкою про те, що, певне, цей козарлюга щовечора влаштовує з товаришами занадто гучні гулянки й не гребує ніякими стравами, а вдень удає з себе поборника вегетаріанства... Суха постать його компаньйона нагадувала Коцюбинському людину, що її лікарі посадили на сувору дієту… Цей весь час мовчав і, певне, стежив тільки за тим, щоб з його обличчя не зникала делікатна посмішка. Говорив, жестикулюючи, студент. Чого тільки не було в його промові!.. І про погляди його на здоров'я, і про тілесну гігієну, і про гуманітарність, і про величезну різницю між українським вегетаріанством та російським, яке, на його думку, навіки зв'язало себе з толстовством. А ось українці обрали собі в патрони Григорія Сковороду.
Він починав уже набридати. Нарешті підійшов і до літератури.
— Письменство наше, — говорив він захоплено, — стихійно відбивало ідею вегетаріанства, маючи в наші часи такий кришталево-чистий і прекрасний вияв у всій вашій творчості, Михаиле Михайловичу.
Коцюбинський був вражений. Ось чого він найменше сподівався від гостей і вегетаріанства...
— Наша їдальня,— не вгамовувався студент,— хоче навіть узятися за видання книжок. І насамперед ми хочемо видати ваш твір "Лист"...
— Але ж ідея цього твору зовсім інша...
— Дарма, дарма, пане... Нам треба видавати. Наша їдальня — це не тільки їдальня... Щоправда, маємо матеріальну скруту... За чотири місяці розтринькали п'ятсот карбованців, але якби нам ще сто чи сто п'ятдесят, тепер би вже пішло на лад...
Вони швидко зникли, залишивши майже приголомшеного Коцюбинського. На прощання просили тільки нікому не говорити про їх розмови, бо дуже небезпечно, небажано, щоб хтось ще знав про це...
Коли Чиж зайшов до палати, то застав Михайла Михайловича в тяжкій задумі.
— Що трапилося?
— Можливо, велике нещастя, — відповів Коцюбинський. — Допіру були в мене два якісь вегетаріанці і говорили, що в моїй творчості втілена їх ідея в чистому вигляді.
І він розповів усе.
Чиж розправив свої вуса і потонув у кріслі.
— З наведених фактів, — почав резюмувати він, — ми можемо з достатньою певністю зробити висновок, що в даному разі маємо справу з кретинами. Але...
І він підійшов до Коцюбинського.
— Дорогий Михаиле Михайловичу, хіба немає навіть серед ваших знайомих і друзів таких, що виявляють у розумінні ваших творів не більше тонкості, як і оці два бовдури, що допіру були тут?..
— Є, звичайно, — жваво відгукнувся Коцюбинський,— та я не на них працюю. Мені аби народ зрозумів думки мої до кінця... Я для нього й пишу.
В січні збирається консиліум: вирішують — відпускати хворого додому, чи залишати в клініці. Доцент Стражеско висловлює думку, що клінічна обстановка впливає тепер на хворого негативно, йому потрібне повітря, домашні умови, розваги. Щождо лікування, то далі воно може здійснюватись і в умовах домашніх.
В другій половині січня його виписують За ним приїздить дружина. В кареті швидкої допомоги його везуть на вокзал, до м'якого вагона першого класу. Так наказали лікарі.
На вокзал приходять знайомі і приятелі. Проводжають тепло, вітають з одужанням. І хоч він не вірить в одужання, але везе з Києва добрий настрій, теплі враження від друзів, від бодай відносної своєї свободи і від публіки, що засвідчила йому свою повагу і любов.
X. КВІТЕНЬ
Звідси, з Болдиної гори, любив він дивитись, як обступає місто весна. З далекого, в синіх димах, лісу, з вируючої Десни, з широкої луки, що вже запалала розсипами кульбаби, — звідусіль линуть на місто запашні вітри. Будять думки, тривожать серце, кличуть.
Вечорами сюди приходить Марина, дивиться самітно, з журбою, вдалину, згадує про нього.
Важко їй.
Востаннє зустрічались два місяці тому. Небагато залишилося зими, сили його тоді немов відновлювались, він радісно дивився на майбутнє. Нові творчі задуми вже хвилювали його...