Михайло Михайлович спокійно зачинив вікно і поволі пішов до своєї кімнати.
Через кілька днів лікар, прийшовши зранку до Коцюбинського, помітив набряки. Це був грізний симптом. Михайлові Михайловичу не сказали про це. Але до Києва була послана тривожна телеграма.
Другого дня приїхав Стражеско. Михайло Михайлович трохи підвівся на постелі і показав тремтячою худою рукою на вікно:
— Дивіться, як гарно в природі, а я помираю... Ніщо вже мені не допоможе. Якби можна було полегшити мої останні муки.
В сім'ї на Стражеска покладали останні надії. Ликера Максимівна, спрямовуючи до нього сліпі очі, благала:
"Доктор, не кидайте нас, поки не врятуєте мого сина!.."
Михайло Михайлович хвилювався за матір.
— Бідна моя мати... Доктор, заспокойте її...
Ликера Максимівна плакала, зачинившись у своїй кімнаті.
Був останній засіб: впорскування дигалену. Але все одно становище було вже безнадійне. Ніщо вже й справді не могло врятувати хворого. Вирішили утриматись і від дигалену, щоб не завдавати без жодної потреби і без жодної надії мук хворому.
Ввечері, коли в домі не залишилось нікого з чужих, Михайло Михайлович покликав дружину.
— Віро! — сказав він і взяв її за руку. — Нелегко жилося нам. Та ми боролися і жили... Знаю: важко тобі буде з дітьми... Чи допоможуть тобі? На друзів мала надія. Треба покладатися на себе та виглядати кращих днів, нового життя, про яке ми всі мріяли...
Віра Іустинівна хвилювалась, але мужньо стримувала сльози. Видко було: вона передумала багато і їй зовсім не бракувало тепер рішучості боронити себе і дітей в горі і безталанні, які ось немов заходили до їх хати.
Коцюбинський умів читати з обличчя. Певен був: вона не розгубиться, не підкориться біді, хоч і важко їй буде з чотирма дітьми, з хворою його сестрою Лідією, з сліпою, непрацездатною матір'ю...
— Віро, — додав він тихше, — ще прошу тебе — бережи дітей од Василевського. До моїх дітей дорога йому заказана. Виховуй сама, тобі допоможе Лідія.. Ось і все.
Він затих і лежав спокійно. Віра Іустинівна зрозуміла: тепер скоро. Вона вийшла, щоб підготувати дітей...
Вночі страшний біль кидав його в ліжку. Він не в силі був стримати стогін. В страшній тривозі вся родина зустрічала день. Але й день не приніс йому полегшення.
Гасло життя людини, що над усе любила людей, що боліла болями свого народу і з ним була кожним почуттям своїм і думкою. Спадав вічний морок на ясні очі поета-сонцепоклонника.
...А від жандармського управління з Чернігова вже мчала до департаменту поліції звістка про те, що "...12 апреля 1913 года умер поднадзорный Коцюбинский".
I до книги померлих по місту за той день, під питанням: "Кто напутствовал?" записано: "Никто, не пригласили".
Труну несуть на руках. Тисячним натовпом захлинулись вулиці. Весняне сонце не розлучається з тим, хто любив і оспівав його. Гори вінків на колісницях. Нести їх на руках не дає поліція. Вона шукає між вінків червоних стрічок і ховає їх на спід колісниці. Ще цвітуть у вінках живі весняні квіти...
Плачуть, ідучи за труною, родина, знайомі, товариші... Плачуть люди, що ніколи не бачили і не знали в обличчя небіжчика. В натовпі десятки делегацій з різних міст України, з-за кордону... А між людьми сновигає поліція. І по смерті цієї людини вона має клопіт. Промови заборонено.
...З цієї гори він любив дивитись, як обступає місто весна. З далекого, в синіх димах, лісу "Святого", з вируючої Десни, з широкої луки, що й досі палає розсипами кульбаби,— звідусіль линуть на місто запашні вітри. Будять думки, тривожать серце, кличуть... Вітри і сонце справляють біля його могили танок і співають, наче легіні і молодиці біля труни гуцула:
...Де ж ти свої співаночки та й позадіваєш?..
"Вічна пам'ять" і гуркіт вогкого груддя по дерев'яному віку... Квіти він любив, і йому склали могилу з квітів. У головах хтось поклав простий вінок з яблуневого цвіту.
А з далекої сонячної далини телеграф приніс полум'яні слова Горького: "Смертен человек, народ бессмертен. Глубокий мой поклон народу Украины".
1939