Коцюбинський не міг нічого відповісти. За давно виробленою звичкою він уже в думках вникав у внутрішній світ старого дивака і, здавалося йому, розумів до кінця цю людину. Тепер йому зрозуміло, чому не спить по ночах Красовський: боїться, що прийдуть мужики і знову підпалять маєток і спалять його самого. Сидячи в кріслі і слухаючи апокаліпсис, він, певне, прислухається до кожного звуку вночі, до кожного кроку поблизу, і жах проймає його, коли він не розпізнає, кому належать несподівані кроки... Розбурханий і знервований страшними химерами Іоанна Богослова, ночами він раз у раз зазнає жаху і панічно борсається в своєму тісному кабінеті. І так кожної ночі в довгі роки, що минули, і майбутніми, мабуть, недовгими вже роками.
Він подякував садівникові, що з радістю показав йому своє квіткове царство, і пішов поблукати садом. Думки про Красовського не покидали його. Треба було трохи розвіятися. Коцюбинський вирішив вийти з саду на поле, оглянути місцевість. Але, на великий свій подив, йому не пощастило вийти: скрізь був високий паркан з набитими вгорі цвяхами, що грізно стирчали вгору. Але ж мусила десь бути хвіртка...
Коцюбинський пішов під парканом, шукаючи виходу. Він продирався крізь чагарник у глухому кутку саду і раптом почув притишене гарчання псів. Схоже було, що вони пожирали якусь їжу і, давлячись шматками, глухо гарчали. Михайло Михайлович хотів повернути вбік, але цікавість перемогла. Він пройшов ще кілька кроків уперед, до останніх кущів глоду і бузини. Обережно .розгорнув руками густі гілки і спинився вражений.
За кілька кроків перед ним, у невеличкій по площі високій загорожі, стояв пан Красовський серед зграї великих зголоднілих псів. Лакей тримав високо на плечі лозового кошика і подавав панові шматки сирого м'яса і кістки. Красовський спритно намацував шматки і розкидав на різні боки. З десяток псів, що кожен з них був не менший за середнього вовка, підстрибували за шматком, гризлись і впиналися один одному в горлянку; відскочивши вбік, давились м'ясом і потім знову скажено кидалися в гурт.
На піднятому обличчі Красовського, осяяному сонцем, грала усмішка.
Коцюбинський пустив з рук гілки чагарника, і видовище зникло. Тільки глуха метушня і гарчання псів переслідували його.
Залишатися тут довше було важко. Він поспішав. Треба було знайти Чикаленка й тікати, тікати з цієї божевільні.
Біля газонів його спинив садівник.
— Якщо, пане, залишитеся тут ночувати, то — щоб знали — уночі краще не виходити з будинку...
— А то чому?
— В садибу випускають псів... То гірше за вовків...
— Розумію... дякую...
І Михайло Михайлович пішов до веранди. Але Чикаленка в домі не знайшов. Той уже прокинувся і вийшов собі поблукати по садибі. Михайло Михайлович трохи почекав його і поволі пішов на розшуки.
Йому не пощастило: він знайшов Чикаленка, коли той розмовляв з Красовським на лаві в саду,
— Спека минула, нам би слід їхати, — сказав Коцюбинський.
Чикаленко на знак згоди тільки мовчки кивнув головою, щоб не спиняти Красовського, що, певне, не почув Коцюбинського і говорив собі далі:
— Іоанн Богослов на острові Патмосі бачив чудесні марева, в яких повинні ми вбачати божественне начало, руку провидіння, що підняла завісу над історією, по якій дано людству плутатися тисячоліттями. Ніхто не знає — сьогодні, чи завтра, чи через тисячу літ почнеться нова ера, яку в апокаліпсисі і названо царством Христа. А перед цим буде вік темноти і бунтарства людського духу. Хто доведе, що вік цей не розпочався... І в чому сьогодні наш порятунок? Розум людський сьогодні неспокійний і борсається між абсолютною покорою і сатанинським повстанням... Коли ж ждати загибелі — вдень чи вночі, коли спить дух ста сорока чотирьох тисяч людей, мічених Христовою печаткою?.. Ніхто не знає, ніхто не скаже... — Він на одну мить спинився.
Михайло Михайлович багатозначно глянув на Чикаленка, і вони, не чекаючи кінця мови Красовського, почали прощатись. Красовський стривожився, заметушився, але затримувати не зважився.
— Надходить вечір, пора, — промовив Михайло Михайлович і пошкодував, що сказав: він помітив, як раптом притих Красовський. При згадці про вечір з обличчя його зникла усмішка і на все ще піднесене обличчя лягли тіні суму й покори.
Біля фаетона Михайла Михайловича чекав садівник з букетом чудових, рідких у цих краях квітів.
— Що це? — запитав Чикаленко.
— Це, — Коцюбинський хвилину подумав і з притиском на кожному слові продовжував, — поміщика Красовського химера...
Але фаетон уже котився рівною вкоченою дорогою, і вечір перетинав їм шлях.
Обидва мовчали. Ще не розвіялись важкі враження сумної гостини.
Хотілося Михайлові Михайловичу висловити своєму приятелеві думку, що все не покидала його: отже, поміщик Красовський уже не вірить людям і тому боронити своє життя довіряє тільки звірам. Але не сказав цього Коцюбинський, бо хоча Чикаленка в бурні роки і не палили селяни, але хто знає, як він зумів тоді врятувати своє майно і життя.
З півдороги проїхали риссю, потім коні пішли повільним кроком. Додому було недалеко і не було потреби поспішати. В темряві обабіч дороги лисніли мовчазні ниви, зрідка кашляв кучер та часом кричав спросоння сполоханий перепел.
Чикаленко всю дорогу над чимсь міркував і, нарешті, промовив:
— Непокоїть мене "Рада"...
— А що саме?
— Інтриги навколо газети, недовір'я до неї, нападки... Я розумію — партійна боротьба! — але ж "Рада" ніколи не була вузькопартійною газетою. Ми даємо притулок усім українцям, та до нас ідуть далеко не всі, не всі прагнуть співробітництва з нами. А хіба публіка цього не відчуває? І вона теж починає з недовірою ставитись до нас, та ви й самі це знаєте.
Коцюбинський слухав мовчки. Чикаленко продовжував:
— Та як інакше публіці дивитися на нас, коли найпопулярніші люди, в авторитет яких вона вірить, покидають нас, не хочуть працювати з нами...
В темряві не було видно його обличчя, але Коцюбинському здавалось, що воно злегка всміхається, запобігливо і трохи по-лакейському, щоб схилити його на свій бік. Натяк Чикаленка на "когось", хто кидає їх, Коцюбинський відразу зрозумів, та той і не думав особливо маскувати зміст своїх думок.