— Вчора в Парижі,— промовив Горький,— відбувся похорон Поля Лафарга і дружини його Лаури — дочки Маркса.
— Я ще не читав,— відповів Коцюбинський і простягнув руку до стола з газетами.
Олексій Максимович хвилину подумав, неначе вражений своїми ж словами. Обличчя його похмурніло. Слова зробилися ще повільнішими й важчими.
— Так помирати люди не звикли... Є в цій загибелі щось прекрасне, горде, справді людське, а не рабське... — схвильовано промовив він.
Коцюбинський прочитав повідомлення про похорон і замислився.
— Ось, Михаиле Михайловичу, людина прожила сімдесят років — вік, який вона вважала межею людської діяльності. Людина не звикла, щоб хтось інший, а не вона сама, відав її життям. Людина мала за своїми плечима більш як півстоліття боротьби. Вона могла стерпіти. багато, але не могла і не хотіла відчувати, як падають її сили і в'яне життя. Не доля, не фатум, а вона сама розпорядилася собою.
— Смерть треба перемогти, — немов продовжуючи свої думки, говорив Коцюбинський. — Помре багато мільйонів людей, зміниться не одне покоління, але, зрештою, сила людського розуму переможе смерть. Смерть зробиться нашим вольовим актом. Ми йтимемо в небуття так же свідомо, як лягаємо спати. Це й буде перемогою над смеотю. Мені здається, саме такою смертю закінчили Лафарги. Коли люди усвідомлять ціну життя, збагнуть його красу й відчують насолоду від роботи й боротьби, тоді буде переможена смерть.
— Думаю, Михаиле Михайловичу, що паризький комунар Поль Лафарг чудесно розумів красу і ціну життя...
— О! — тільки й зміг вигукнути Коцюбинський.
— Торік, через кілька днів після вашого від'їзду з Капрі, ми вітали в себе несподіваного гостя — Леніна. Він госіював тут кілька днів. Володимир Ілліч був особисто давно знайомий з Полем Лафаргом і дочкою Маркса. Тоді ж він багато розповідав мені про нього. Адже Лдфарг був найстаріший і один з найвидатніших борців за демократію у Франції. З ідеями демократії він зв'язав усе своє життя. Я пам'ятаю, Володимир Ілліч надзвичайно захоплено розповідав про нього. Адже Лафарг не тільки бився на барикадах Комуни, але й після перемоги контрреволюції понад тридцять років боровся за ідеї соціалізму. І помер романтично, як справжній борець і герой...
Коцюбинський раптом пожвавішав, очі його заблищали, немов якась несподівана думка запалила їх.
— Я думаю, Олексію Максимовичу, про те, що демократія завжди романтична. Адже романтизм — найбільш людський настрій. Він звеличує добрі начала і цим свідчить, як гаряче людство прагне добра. Добре було б видавати такий літопис, записувати в ньому все, що зроблено для людського добра. Хіба не корисна була б ця річ для демократі?.. А особливо потрібно це на нашій, Олексію Максимовичу, багьківщині.
— Е-е... Михаиле Михайловичу, мій дорогий, на батьківщині нашій можна з більшим успіхом видавати літопис свинцевих мерзот... До речі, це було б дуже корисно... А з добрими ділами треба ховатися, щоб вас не піймали та не повели на прогулянку по Володимирському тракту... Ось видавали більшовики "Мысль", легально, для широких мас приступно. Хороші люди керували журналом. Огь вам і правда і добрі діла знайшли свій літопис. Ну, а на п'ятому номері кілька місяців тому міністр внутрішніх справ і прихлопнув усю цю добру справу.. Будемо замість цього новий журнал видавати "Просвещение", з літературно-художнім відділом. Ленін мені цей відділ доручив редагувати. Є у вас, Михаиле Михайловичу, прекрасні речі... Ось оміркуйте і, якщо забажаєте друкуватися в нас, давайте... Вас друкуватимемо охоче.
Коцюбинський відразу заходився міркувати вголос. що він міг би дати для друку в новому журналі.
В цю хвилину Горького покликали: прийшов якийсь гість.
Михайло Михайлович залишився сам з своїми думками. Вже який раз Олексій Максимович розповідає йому про Леніна, та й від інших, які оточували тут Горького, він не раз чув про цю людину. Коли б торік він виїхав з Капрі хоч би на два дні пізніше, він побачив би тут, на віллі Горького, самого Леніна, може, зустрівся б з ним, розмовляв, йому є про що говорити з цією людиною, твори якої допомагають йому писати правдиво. Ні, він ніколи не забуде, як книжка Леніна, звернена до сільської бідноти, дійшла й до серця українського письменника.
Вранці знову прийшов Леонтович, щоб забрати його на прогулянку. Сісти за роботу знову не щастило.
Леонтович був знайомий Коцюбинського з Києва. Тільки для розваги він поїхав у закордонну подорож. Будучи небожем мільйонера Симиренка і маючи власні маєтки і сейф з акціями, він не думав про те, що люди, подібні відомому письменникові Коцюбинському, і на курорті мусять не забувати про роботу. Близький через рід своєї дружини Юлії Лесевич до кіл громадських діячів, Леонтович був не від того, щоб і собі зажити глави серед культурного світу. Він потроху у вільний час брав участь у громадському житті, головне своїми грошима, пробував свої сили у літературі і плекав мрію спокійно прожити все своє життя ліберальним паном.
Приїхавши на Капрі, Леонтович штурмував Коцюбинського листами, щоб той швидше приїздив туди, бо самому, мовляв, не дуже весело. Михайло Михайлович не поспішав. Він збирався тікати на південь від суворої чернігівської зими і тому тільки наприкінці листопада вибрався з дому Все ж застав ще на Капрі Леонтовича і переконався, що доведеться кілька днів змарнувати на прогулянки з своїм знайомим, якому він в силу обставин був дечим зобов'язаний на Україні. А проте перші дні й не слід було сідати за роботу.
Коли проходили по садку, у вікні вілли з'явилася широкоплеча постать Олексія Максимовича. Розтягуючи слова, незадоволено і повчально він промовив:
— Не ходили б по горах... Зовсім зіпсуєте собі серце. Михайло Михайлович засміявся.
— Не буду, Олексію Максимовичу, не буду... Хоча втома моя вже зникає і мені хочеться в Анакапрі. А сьогодні погуляємо трохи над морем, човна візьмемо.
По дорозі, далеко попереду, вони побачили двох жінок, теж приїжджих, що були знайомі Леонтовичу і бажали познайомитися з Коцюбинським. Вони були зайві, і чоловіки звернули на іншу дорогу, щоб не зустрітися з ними, хоча жінки вже й бачили їх. Леонтович другого дня вранці виїздив на батьківщину і в нього були справи до Коцюбинського.