Садовський поперхнувся рибою і артистично закашляв, але усмішка не зникла з його вродливого обличчя. Косач подивилась на нього і знову повернулась до Коцюбинського.
— Кожній газеті об'яви дають прибуток, в цьому немає нічого злочинного. Мені вигідніше так, а вам якось інакше...— відповів Чикаленко, натякаючи на антисемітські виступи в журналі Ольги Косач — "Рідному краєві".
Коцюбинський сам написав кілька творів проти юдофобства. його прикро вразили слова Пчілки і зовсім не задовольнила відповідь Чикаленка.
Ображена Косач відсунула тарілку ї взяла серветку. Розмова робилась тяжкою. Врятував Лисенко. Він раптом почав розповідати про виклик до канцелярії губернатора в справах його музичної школи. Це було цікаво, і всі покинули свої розмови. Потім хтось попросив Садовського проспівати. Він погодився. Хитро глянув на похнюплену Косач і чудово проспівав "Вот мчится тройка почтовая".
З-за стола вставали задоволені і веселі. І Коцюбинський, хоч і не забув розмови з Ольгою Косач, був у хорошому настрої. Микола Віталійович організував з чоловічих і жіночих голосів у суміжній кімнаті колядки.
Чикаленко з кількома гостями встав з-за стола і, вже стоячи, переконував їх:
— На дворянство нема чого покладати надії. Україні треба більше таких капіталістів, як добродій Володимир,— кивнув він у бік Леонтовича.— Таких, що активно підтримували б наш рух.
Михайло Михайлович пройшов повз них до суміжної кімнати. На хвилину він спинився біля каміна і стежив неуважним поглядом за посивілими жаринами. Він не хотів залишатись на самоті з своїми думками. Хтось торкнувся його ліктя. Це був Садовський.
— Про що замислились? Коцюбинський зрадів йому:
— Миколо Карповичу, дайте відповідь на одне хитромудре запитання.
— Охоче.
— Що б ви зробили, коли б мали химерне завдання — помирити їх?..
— Кого?
Коцюбинський повів очима навколо.
Обличчя Саловського застигло в такому виразі подиву, що Коцюбинський не витримав і голосно засміявся.
— Це я пожартував... Ходімо краще, Миколо Карповичу, до колядників.
Вони пішли до гурту. Стежачи за рукою Лисенка, заспівали разом з іншими. І чудова колядка враз заполонила їх.
III. ТИСЯЧОЛІТНІЙ ЧЕРНІГІВ
Тепер це згадується, як давно минуле. Хоч після того не минуло й чотирьох місяців.
На початку травня тисяча дев'ятсот дев'ятого року професор Нобелівського інституту в Стокгольмі доктор Альфред Ієнсен, зробивши подорож по Україні, завітав до Чернігова. Професор цікавився багатьма давно забутими місцями. Був у Стародубі, був на Десні біля Мезина, у Батурині, в Полтаві. Він вивчав топографію, збирав малюнки й фото, знайомився з країною. Професор писав монографію про великого й грізного шведського короля Карла XII, що рівно двісті років тому тікав з України на Бендери після поразки під Полтавою. Доктор Ієнсен з нагоди такого славетного ювілею вивчав шляхи, якими врятувався колись король-завойовник...
Та сучасна батьківщина Ієнсена мало знала свою давню знайому — далеку Україну. Професор поклав собі привезти до Швеції не тільки малюнки й фотографії німих вікових свідків минулих подій, але й живе слово з ясних українських джерел. Він повіз з собою для перекладу твори письменника Коцюбинського.
Коцюбинський готувався за кілька днів їхати до Європи. Його твори були вже там.
Мрія про Капрі мала нарешті стати радісною реальністю. Вже одержано аванс за "Дебют" і позику в касі взаємодопомоги при статбюро. Нарешті, ніщо не перешкодить вимріяній подорожі. Володимирові Галактіоновичу Короленку був надісланий лист з проханням написати кілька рядків Горькому на Капрі про самотнього чернігівського письменника. Відповідь не забарилась. Володимир Галактіонович виконав прохання, але запевняв, що потреби в рекомендації немає: Горький з радістю його прийме й без того.
І ось, нарешті, він вибрався в далеку подорож і, покинувши миколаївське пекло, вже не відчував довкола себе здавна знайомої мерзотності і немов оживав духовно і фізично у нових умовах.
Та щасливий місяць минув швидко, як і все літо. Залишилися тільки спогади про небесну затоку в золотому кільці буйно встеленого розквітлим дроком берега, тиша і пахощі казкового острова, запальні розмови і дорогі образи товаришів на "Villa Serafina".
Здається, він на один швидкоплинний місяць знайшов був на земній кулі куток, якого прагнув усе життя.
Здається, давно це було... Тепер ось метушливий пароплав покинув Дніпро і намагається перемогти швидку течію Десни та прозорий вересневий туман.
Коротке осіннє пальто не захищало від зустрічного вітру. Довелось покинути палубу і споглядання ще зелених розкішних берегів Десни. Щоправда, ранні вересневі сутіні вже повивали луки й переліски напівпрозорою тканиною сизого туману, але ж від того ще прекрасніші й химерніші громадилися обабіч улюблені береги Чернігівщини.
Михайло Михайлович по східцях зійшов з палуби.
В "третьому класі" просто на підлозі лежали, як побиті, сотні селян — з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до київських канцелярій, тюрем, селянського банку... Гуркотіла машина, хропли люди, в повітрі стояв важкий дух. "Сонна Чернігівщина",— з гіркою усмішкою подумав він і почав лавірувати між головами, клунками, старими дірявими чобітьми й новими личаками.
Салон був майже порожній. Лише з дальнього краю стола, повиті цигарковим димом, як своєю брехнею, сиділи два чернігівські панки. Трохи й знайомі обидва, Дожовувалася вечеря і розпочиналась дорожня дискусія. Це була небезпека. Для дискусії їм ось як потрібний був хтось третій... Коцюбинський не хотів, щоб запросили його. Повернувся в дверях і пішов до своєї порожньої непривітної каюти.
Добре було б заснути. Та це мрія. Здається, починалась "нічниця", коли ніяк не вгамовується збуджене серце, коли бракує повітря і не зімкнуться й на хвилину очі.
Пробув кілька днів у Києві. З лікарями треба було порадитись, з друзями говорити. З лікарями коротко: лікарня або ж сухий і спокійний південь. А ось друзі, земляки, спільники...
В каюті теж була задуха. Не зарадив і відкритий ілюмінатор.
Так от — про друзів. "Кидайте свій Чернігів, переїздіть до Києва. Ви серед нас будете перший! І дорога ширша, і злиднів позбудетесь, і... Україні нашій буде од вас більша користь..." Печальники за Україну!.. Діячі!.. Проповідники відродження народу! Один пише порнографічні книжки... Другий хоче свою Україну посадити на чумацькі мажі... А треті — певне, теж в ім'я народу — копирсаються на європейському смітнику, збирають модерні недоїдки та не нахваляться витонченим смаком своєї "філософії"... А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки, везуть черкаських грабарів за тисячі верст, щоб ті заробляли їм мільйони, вгамовують страйкарів з допомогою поліції і жертвують своїй інтелігенції карбованця на книжечку для народу...